Я до тебе звернусь... Сборник

Я до тебе звернусь, депутате,
Не сором свій почесний мандат,
А послухай, пихатий магнате,
Що про тебе говорить солдат:
Ми в окопах гнієм за Вітчизну,
Хоч такої немає давно –
Розіп'яли її скандалісти,
Розікрали безцінне майно.
Галасують у залі сесійній
Відгодовані, наче бики,
А не думають, що в Україні
І для них наберуться штики.
Бо як піде ошукане військо
В протилежно направлений бік,
То, напевно, тоді, депутате,
Твій брехливий відсохне язик.
Може знову мінятимеш шкіру,
Щоб не втратить її назавжди;
Зміниш погляди, пишну фігуру,
Бо накличеш на себе біди.
Зупини те, воєнне безглуздя!
Чварам мирний потрібен кінець.
Не доводь свій народ до кипіння,
Бо у нього урветься терпець.
***
Земля лягла відпочивати…
Її не треба турбувати.
Затихли шумні трактори,
Не чути гомін дітвори.
Пташиний щебет в лісі стих,
Лиш гамір горобців лихих
Зимову тишу розтинає
І подрімати заважає.
А людям слід перепочити,
Щоби бадьорими зустріти
Весну в полях і на городі,
Щоб задоволення в роботі
Несла весняна тепла днина,
Щоб пробудилась Україна,
Вдихнула, щоб на повні груди…
А її чесні, вільні люди
Без страху споглядали в майбуття.
І щоби гідне нас життя
Не на папір реформами лягло,
А щоби краще всім по справжньому було.
***
Немає радості, блаженства і запалу,
З яким ходили в поле трударі.
Працюють забагато, грошей – мало;
Помітно здешевіли трудодні.
В родинах негаразди процвітають,
І лайки стали нормою життя.
Безцільно самі по собі проживають:
Окремо батько, мати і дитя.
Збідніла наша нація морально.
І добрі справи людонькам в тягар.
Нас гублять Ради рішення фатальні,
Що видаються ними за нектар.
Занепад переношу дуже болісно.
Я власної країни патріот.
І чути: «Бидло!» - непристойно совісно,
Бо то є мій знедолений народ.
Кому потрібна та свобода,
Лиш так, за краснеє слівце,
Яке сьогодні для мого народу
Не перевісить з’їдене яйце.
Ми вільні від землі, що трішки родить,
Яка в кишені фермерів лягла.
А ще недавно, пам’ять не підводить,
Моя Вкраїна спільною була
Як умудрились «чесно» поділити
Твої багатства, рідний край.
Одним – усім по праву володіти,
А іншим – злидні видавать за рай.
Усе переплелось, перемішалось…
І правду від брехні не відрізнить.
Так що ж з тобою, Україно, сталось?
Як далі, матінко, у світі білім жить?..
***
Пташка співає – серце тріпоче.
Що вона, лагідна вимовить хоче?
Скаржиться рідна, як тяжко жилося,
Коли розлучитись з гніздечком прийшлося.
Там ,у далекій чужинній сторонці
Не веселило її, навіть, сонце.
Воно неприглядне зі сходу вставало,
Пташку малесеньку вкрай дратувало.
Вітер, що дув задалеко від дому
Смуток навіював пташці і втому.
Хмари – потвори, що в небі чіплялись,
Їй домовиною в далях здавались.
Все не яскраве, не смачний обід…
Пташину пригнічував, навіть, політ.
А зараз – на гілочці мокрій співає;
Своїй Батьківщині всю біль виливає.
І вітер холодний, що дихає з сходу,
Не в силах зломити душевну свободу.
Чи то сніжок, чи туман, чи негода:
Будь-яка впору пташині погода.
Всі негаразди приймає на груди.
В неї б любити повчилися люди.
Все, що здавалося поряд невмитим,
Лиш на чужині вчимося цінити.
Серце тріпоче,а думка летить…
Як Батьківщину свою не любить!
Ти ж бо єдина, як кровная мати.
Тільки за це тебе гріх не кохати.
***
Чому так тяжко, сил не вистачає,
І думка неосідлана блукає?..
Мені так соромно за скривджене життя;
Не можу розібратись до пуття.
Чому Вкраїна заднього пасе,
Хто обездолену спасе?
Як негаразди, біди подолати,
Щоб Україні знову процвітати?
Ми без вини у болях твоїх винні,
Бо наші зміни безупинні
Тобі добра не принесли,
Від руйнування не спасли.
Закони пишуть для простого люду.
В них безліч перешкод і блуду.
Тому і вертять буквами закону
Ті «правдолюбці», складачі канону.
Під себе мостить, заховавшись за мандат,
Обраний нами, всенародний депутат.
І коло замкнене, яке не розірвати…
Коли ж достойних навчимося обирати?..
І розуміємо, що сума лишиться старою,
Коли доданки не виходять з строю,
А лиш місцями помінялися в рядку –
Тому ми на колінах у кутку
Благаємо Святого, як колись,
Щоб наші злидні розбрелись,
Всевишній дух наш гартував,
Здоров’я й сили нам давав.
Я вірю в те, що прийде час,
Коли все зміниться для нас
І нова сила політична,
До хабарів поки незвична,
Подбати зможе про буденне,
Оте життя людське злиденне.
І в їхніх головах без ран
Дозріє геніальний план.
Бо ми вже до розколу дожились.
Вставай, Тарасе, подивись.
Таку ти Україну прагнув мати?
А ми слухняні вівці – не солдати,
Якщо даємо звірям проковтнуть,
І шмат ласенький за щоку запхнуть,
Дозволивши знущатись і карати.
Хіба за це бажали проливати
Наші діди гарячу кров рікою,
Щоб депутат нечистою рукою
Враз перекреслив здобуття століть,
Забувши про жахи минулих лихоліть.
На своїх грудях ми пригріли ворогів,
І не пробачить нам історія цих днів.
***
У слові звичайному схована сила.
Воно убиває, чи мусить страждать.
Зненацька впаде, наче кам’яна брила,
І серце твоє починає стогнать.
Буває, що слово зліта до небес,
Тоді його сила з розряду чудес.
Воно і лікує, й снаги додає.
Дивись, вже співає серденько твоє.
Віршоване слово – гучніше в стократ.
У ньому живе електричний розряд.
Воно невмируще, нетлінне в віках.
Воно у людини завжди на вустах;
У серце пускає коріння своє,
А з духу людського свободу кує.
Тим духом незримим нащадки живуть,
Які добре знають Тарасовий путь,
І слово його, і його Заповіт
Бентежать народи, тримають цей світ.
Злиденно жилось за Шевченка часів.
Доніс він образу до нинішніх днів:
Безправне кріпацтво, заможні пани;
По іншому звуться сьогодні вони.
Тож актуальність поезій Тараса
Не канула в вічність простору і часу.
Вона і сьогодні живіша живих,
Збирає до купи своїх ланових.
Як зірка на сході, так його слова:
Ніщо не проходить на світі дарма.
***
Повернулись ластівки під знайому стріху.
Людонькам на радість, а весні на втіху.
Принесли на крилоньках весну світлолицю,
Дружно зайнялися лагодить світлицю.
Справжні будівельники пораються вміло.
Дзьобики тендітні знають своє діло.
Цеглинки складають із землі й водички,
Трішки добавляють пір’я і травички.
Придивляюсь здалеку і даюся диву,
Як вони працюють вдало і красиво.
Інженери, скульптори! Як їх ще назвати?
Тих майстрів малесеньких, що будують хати.
Сонечко за обрій: час прийшов спочити,
Дзьобики замурзані лапками помити.
Сіли чепурненькі на дроті дрімати,
Від чужих домівку пильно вартувати.
Ще не встигне сонечко викинуть проміння,
Трудівниці – ластівки вже почнуть ліпління.
Так, дивись, до вечора закінчать умільці,
А вночі поселяться у своїй домівці.
Фортеця їх ховатиме від лихого ока,
Вдало замаскована, повисить два срока.