ДорОга

Кажу йому :
- А нам пора, Барбосе,
дорОга зачекалася і зве...
А він об руку твЕрду треться носом,
мовляв, останьмось, небо ж грозове,
на старість йти у зливу нерозумно...
Та я рішуче випрямивсь :
- Ходім!
Останній раз Барбос поглянув сумно
на прИхисток, старий мисливський дім...
І ми пішли, некваплячись нікуди,
два вірних друга - чоловік і пес,
мандрвівники, що не чекають чуда,
тому й стрічають тисячІ чудес.
Гроза нас наздогнала серед степу,
такі бувають рідко в цих краях.
А друг зараннє відчував халепу,
благав не полишать тепло і дах...
Вогниста куля узялась нізвідки,
здавалася живим бутоном квітки, 
я, наче стовп, закляк і онімів,
а пес погратись з нею захотів...
Він був найкращим другом стільки літ...
в нас стільки кіломЕтрів за спиною...
а нині пес мандрує в інший світ
і як чужак, не взяв мене з собою.
Я плакав тихо на могилі пса
весь вечір, теплу ніч, й заснув на трохи...
збудили прохолода і роса, 
і мій психолог-рятівник - дорога.