***

Герда
Променем, вітром, кометою і павутиною,
Тінню безлистою шлях мені цей промайне.
Голос мій мерзне і кроки мої безупинні
Землю минаючи, вийдуть у щось неземне.
Шубку віддам, лиш у неба ряднину зодягнена,
Мушу добігти туди, де сидить у півсні
Хлопчик безпомічний. Пальчики в нього поранені,
Тулить лексеми якісь недоречно-скляні.
Як це безглуздо – йому ж так далеко до вічності!
Згустками світла  холодять уламки свічад.
Хочу додому. Я змерзла. Я зовсім ще дівчинка.
Боженьку, можна мені повернутись назад?
Але ж куди, як ціну за сюжет уже сплачено?
Це ж як зарубка на долі, прокляття мені –
Знову дивитися, хоч не бажаючи бачити,
Як заглядав він в ті очі чужі й крижані…
Йду за Стожарами – нині вони мої пастори.
Що ж, Королево, впустіть мене і оживіть
Кригу у венах і шкіру мою алебастрову.
Котиться в прірву колишній мій затишний світ.
…Інеєм, попелом стали вазони трояндові,
Сміх Королеви звучить із  околиць зими.
В кулях скляних на полицях музеїв Лапландії
Віхола куриться, олені мчать із дітьми.