Мишо Хаджiйський. Голодний рiк. Гл. 10

Мишо Хаджійський
ГОЛОДНИЙ РІК


I
http://www.stihi.ru/2018/02/15/391

II
http://www.stihi.ru/2018/02/16/465

III
http://www.stihi.ru/2018/02/17/444

IV
http://www.stihi.ru/2018/02/18/522

V
http://www.stihi.ru/2018/02/19/548

VI
http://www.stihi.ru/2018/02/20/2960

VII
http://www.stihi.ru/2018/02/21/425

VIIІ
http://www.stihi.ru/2018/02/22/530

IX
http://www.stihi.ru/2018/02/23/502

X

Надійшла весна. Насупилася, долаючи зиму. Зимі то було не до вподоби – не любила вона весну. Бозна чому вони ненавиділи одна одну, хоча й сусідки начебто. Може, майно не поділили, може, через межу сварилися. Березень прийшов із хмарами з-за моря, покотилася мла – вниз по селах. Наче обтяжений чимось, розплакався березень, і потекли його сльози з річок підмивати кучугури.
Мла роз’їдала сніг, перетворювала його на кашу, а ранніми ранками, коли дмухав южняк з-за Берди, крапав дощик і текли прудкі ручаї. Низини повнилися каламутним сніговим місивом.
Пагорби почорніли, відкривши незнані чи призабуті шляхи, скриті млою. Села куталися в сиві хустини, паморозь танула й старий горіх у дворі виправив снагу, звільнившись від заков. Зі стріх падали бурульки – стукали по вікнах; гостей віщували. Всюди розливався сильний аромат вишень, мокрих дерев, весни.
Кучугури танули, потекли води по ручаях і річках.
Дмухнув бердянець, розсіяв млу; нарвав її на клапті, погнав їх назад, до моря, звідки вони й насунули. І спалахнули села печальною розлукою, плачем весінніх вод. Вітер розтермосив гілля горіха, вночі стогнав, старий, в нерівному двобої з бурею. Плакав, його льодяні сльози котилися двором, проникали у сніг, і замет під стріхою наче скам’янів, поколотий падущим інеєм.
Ріки наповнилися, вийшли з берегів і пішли зносити і ламати все, що трапиться на їхньому шляху. І цілий степ наводнився від розливу, шумів і весело гомонів, віщуючи кращі дні. Є на світі Бог, є правда на цьому світі. І розтане сніг, і зачорніють поля – росні, буйні, спраглі за ралом і сім’ям.
Раннім ранком по широких брудних шляхах сунув потік: ходаки з блідими виснаженими обличчями, з торбами через плече; на дальню дорогу ступили, в чужі краї подалися. День ідуть, два ідуть. Щоранку, щовечора, багато днів і ночей. Брели, Боже, шляхами, виходили з зимових лігвищ зустріти весну. Снували плетениці подорожніх, а опісля свіжі могили позначали дорогу: тут проходили голодні, тут мати лишила дитину, може, вовчиця б його погодувала. А інші пройшли і поховали його. Шлях далекий і небезпечний, але вони йдуть; і гримлять води, шум здіймається над степом, радість з печаллю стрічається.
На світанні Волковиха виходила до воріт, зустрічала подорожніх, питала:
– Не бачили, люди добрі, купку болгар? Восени на Кавказ вирушили, ні слуху, ні духу…
Ніхто не чув, ніхто не бачив. Кожен свої думки має, свої турботи носить. Ночі надто темні, щоб бачити, шляхи надто німі, щоб мовити. І мати знов виходила на ранок.
– Якщо побачите їх, люди добрі, скажіть, що матері чекають на них. Хай вже вертають, час уже!
Зупиніться, подорожники, вслухайтеся! Якщо побачите болгар з Таврії, скажіть їм, хай вертаються, бо земля на них чекає. Чого никати чужиною, тут їх вигодувала мати-земля, нащо її покинули. Матері їх тут ждуть. Вогнища позагасали, нема кому розпалити.
Якщо побачите їх – скажіть їм.
Якщо зустрінете їх – верніть їх.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:


Мишо Хаджийски
ГЛАДНА ГОДИНА


X

Но дойде пролетта. Като свари зимата, навъси се. Не й хареса това – не я обичаше. Бозна защо се мразеха, макар че са комшии. Може би имане са делили, може би за синур са се скарали.
Марта дойде с облаците откъм морето, спусна се с мъглите – долу из селата. Дотежа й за нещо, та се разплака и потекоха сълзите й из деретата преспите да подмиват.
Мъглата разяде снега, направи го на каша, а на ранини, когато лъхаше южнякът откъм Берда, ръмеше дъждец и потичаха бързи ручеи. Низините се пълнеха с мътна снежовница.
Баирищата почерняха, отвориха незнайни забравени друмища, скрити от мъглите. Селата чезнеха в сивата забрадка, скрежът се стопи и старият орех в двора изправи снага без окови. От стряхата падаха шушулки – чукаха по прозорците; гости вещаеха. Носеше се силна миризма на череши, на мокро дърво, на пролет.
Преспите се стопиха, потекоха води из деретата и реките.
Духна Бердянецът, разпръсна мъглите; накъса ги на парцали, отпъди ги назад към морето, отдето бяха дошли. И светнаха селата в печалната раздяла, в плача на пролетните води. Вятърът разтърси ореха, нощем стенеше старият, в немощен двубой с бурите. Плачеше, ледените му сълзи се пръскаха из двора, забиваха се в снега и под стряхата пряспата се вледени, надупчена от ронещия се скреж.
Реките преляха, излязоха от бреговете си да трошат и чупят всичко, що на пътя си срещнат. И цялата степ се наводни от разлива, шумеше и кънтеше весело, като предвещаваше по-хубави дни. Нали има Бог, има правда на тоя свят. Нали снегът ще се стопи и ще почернеят полята – росни, буйни, жадуващи за рало и семе.
На ранини из широките кални друмища плъзваше разливът: бледи изпити лица, с торби през рамо, далечни пътища поемаха, в чужди краища отиваха. Ден вървят, два вървят. Ката заран, ката вечер, много дни и нощи. Плъзнаха, Боже, из пътищата, излязоха от зимни леговища пролетта да срещат. Плъзнаха върволици, а напокон им пресни гробове пътя отличават: тук са минали гладните, тук майка детето е оставила вълчица да го подои. А други минали и го погребали. Пътят е далечен и опасен, ала те вървят и грохват водите, шум се вдига над степта, радостта и печалта се срещат.
На ранини Вълковица излизаше на вратника, срещаше пътници, питаше:
– Не видяхте ли, хора добри, българчета? Есента на Кавказ отидоха, не се чуха повече…
Никой не чул, никой не видял. Всеки свои мисли има, свои грижи носи. Тъмни са нощите да видят, неми са друмищата да кажат.
Но майката пак излизаше сутрин.
– Ако ги видите, хора добри, кажете им, че майки ги чакат. Нека се върнат, време е!
Спрете, пътници, вслушайте се! Ако видите българчета от Таврия, кажете им, нека се върнат, че земята ги чака. Защо стоят в чужбина, тук ги е откърмила майката-земя, що ли да я зарязват. Майки имат, чакат ги. Огнища са изгаснали, няма кой да ги разпали.
Ако ги видите – кажете им.
Ако ги срещнете – върнете ги.