Мишо Хаджiйський. Голодний рiк. Гл. 8

Мишо Хаджійський
ГОЛОДНИЙ РІК


I
http://www.stihi.ru/2018/02/15/391

II
http://www.stihi.ru/2018/02/16/465

III
http://www.stihi.ru/2018/02/17/444

IV
http://www.stihi.ru/2018/02/18/522

V
http://www.stihi.ru/2018/02/19/548

VI
http://www.stihi.ru/2018/02/20/2960

VII
http://www.stihi.ru/2018/02/21/425

VIIІ

А сніг сипле й сипле. З раннього ранку й до пізньої ночі, ба й вночі сипле – нема йому ані празнику, ні будня, ні посту, ні Різдва. Ночі тужні, одягнені в білий саван.
Чи то сплять, чи то дрімають – не знати.
Ніч подарувала степові білий саван, і він укрився ним, ошатно вбрався та й заснув безпробудним сном. Не було кому потривожити його дрімоту – дороги засипано, не відрізнити; ніщо живе не борознить рівнину, а вовки скупчилися в рівчаках – не хочуть степу будити.
І селам ніч дала саван. Одяглися й вони – як же личать їм білі шати! Вдень сплять, вночі сплять. Прийшло Різдво та й пішло вже собі, а вони й не стріпнулися. На Водохреще Господь поклав хреста на лід річок – ніхто не побачив його, сховали того хреста верби, а сніг йшов цілу ніч і на ранок засипав його; лишилися тільки криваві сліди на заметах.
На пагорбі коло Архипового млина щось чорніло. Прийдуть люди – розриють сніг, з ломом, грудка по грудці, розриють  здерев’янілу з морозу землю. Покладуть щось, після сніг те засипле, і що воно там лежить – не знати.
Там могила Волкова. Царство йому небесне, добру душу мав. Не діждав синів з Кавказу, бідолашний. Так йому було писано від Бога. А може, й від людей – хто знає.
Коло нього Дарка. Як умирала – хлібця попросила. Дала їй Волковиха горішок – їла його.
– Бате скоро повернеться, – білого хліба мені з чужини принесе…
Поряд поховано Марку. З матір’ю в одній могилі лежить. За невістку сподівались на неї Волкови. Павльо сватався – не відмовили. Мав піти у прийми.
Поряд з ними  й Еленка спить. Залишила матір саму марити у великій спустілій хаті й слухати, як цвірчать кажани, бо то не кажани, а душі її синів, що приходять порадіти матері. І вона на них чекає, накриває порожню софру, без гостини, виходить до хвіртки зустріти їх. А вони все не йдуть, може, тому що снігом замело шляхи й дороги до рідного села. Нема дороги, нема й  стежки.
Пагорб чорніє, могила до могили. Холодні домовини, без хрестів, без почиту.
А сніг все йде і силується укрити чорну землю. Могили вночі біліють, а на ранок знов чорніють, псують гарні й білі лютневі шати; і сердиться зима, кидає пригорщі снігу, силується залатати криваві плями на пагорбі.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Мишо Хаджийски
ГЛАДНА ГОДИНА

VIIІ

А снегът вали и вали. От призори до късна нощ, па и нощем вали, няма за него ни празник, ни делник, ни пости, ни Коледа. Нощите са тъжни, облечени в бял саван.
Спят ли, дремят ли, не се знае.
Нощта даде и на степта бял саван, и тя го облече, премени се, па заспа непробудно. Нямаше кой да й тревожи дрямката – пътищата са затрупани, не личат; жива дея не й бразди равнината, а вълците се сгушили в трапищата – не ще я будят.
И на селата нощта даде саван. Облякоха го и те – колко им прилича бялата им премяна! Денем спят, нощем спят. Дойде Коледа и си отмина, а те не се сепнаха. На Юрдановден върху леда на реката Господ кръст сложи – никой не го видя, скриха го върбите, а снегът валя цяла нощ и на ранина го затрупа, останаха кървавите следи по пряспата.
На баира до Архиповата воденица се чернее нещо. Дойдат хора - разравят снега, с лом, буца по буца, къртят вдървилата се от мраза земя. Сложат нещо, после снегът го затрупа и нищо не личи що е то.
Там е гробът на Вълко. Бог да го прости, добра душа имаше. Не изчака синовете от Кавказ да се върнат, горкия. Тъй му било писано от Бога. А може би от хората, не се знае.
До него е Дарчето. Като умираше – хлебец поиска. Даде му Вълковица орехче, не го яде.
– Бате скоро ще се върне – бял хляб ще ми донесе от чужбина…
Редом е погребано Марчето. С майка си в един гроб лежи. За булка я чакаха Вълкови. Павлю я поиска, не го върнаха. Щеше да отиде приведен зет.
Редом до тях Еленка спи. Остави майка си да чезне в големия опустял дом, да слуша прилепите как църкат, не са прилепи, душите на синовете й идват да й се нарадват. И тя ги среща, слага празната софра, без гозби, излиза на вратника да ги срещне. А те не идват, може би защото снегът е затрупал друмища и пътища към родните селца. Няма път, няма пътека.
Баирът почернява, гроб до гроб. Студени домовини, без кръст, без почит.
А снегът вали и се мъчи да скрие черната пръст. Гробовете нощем побеляват, но на ранина пак чернеят, грозят хубавата бяла премяна на февруарий, и се сърди зимата, хвърля с шепи снега, мъчи се да заличи кървавите петна на баира.