Мишо Хаджiйський. Голодний рiк. Гл. 7

Мишо Хаджійський
ГОЛОДНИЙ РІК

I
http://www.stihi.ru/2018/02/15/391

II
http://www.stihi.ru/2018/02/16/465

III
http://www.stihi.ru/2018/02/17/444

IV
http://www.stihi.ru/2018/02/18/522

V
http://www.stihi.ru/2018/02/19/548

VI
http://www.stihi.ru/2018/02/20/2960

VII

Вчулося їм, що рипнули сінні двері. Еленка узяла кадильце, пішла глянути, хто то прийшов у таку пізню годину. Волковиха лишилася чекати в темряві. Була глупа ніч, може, перейшло вже за треті півні – не знати.
Обидві були скулилися коло печі – не спалося; важкі думи обсіли голову матері. Її сини в мандри подалися, чи дісталися місця, чи живі-здорові – бозна. Хата спустіла – велика хата Волкових. І піч мали зимою тут, сусіди приходили на вогник по балачки. Зимні ночі довгі, гасу було вдосталь. Та й люди були інші – хто тоді про хліб думав? Комори були повні – роками їж, не переїси.
Еленка відчинила двері.
– Кого шукаєте?
Ніхто не озвався. Проте Еленка побачила: унизу, між одвірком і прорізом дверей – лом, край якого уже був усередині. Лом на хвилину спинився, потім знов заворушився – намагався зняти двері з петель. Двері скриплять, але важко піддаються. Важкі, оковані залізом, стародавні дубові двері, зроблені ще дідом Волковим. Тоді бешкетували Таврією розбійники  молокани, тому дід зробив двері – ані ломом, ні вогнем не відчинити. Великі засуви тримають їх на дубовому міцному одвірку, з іншого боку петлі – так само великі, залізні. Стіна широка, половина сажені, не можна її проломити.
А лом трощить, чоловік знадвору силується забити лом якнайглибше досередини, розломити двері.
Еленка поставили кадильце на підлогу, зняла сокиру з полиці.
– Ти хто? – питає вона й лякається власного голосу.
Відповіді нема, проте лом і далі продовжує трощити.
– Або ти мене, або я тебе, – каже Еленка й наближається до дверей. – Або ти мене, або я тебе,  – повторює рішучо.
А лом суне і суне. Вістря вже всередині, проте товстий край ніяк не просувається. Крізь щілину віє свіжістю, колише вогонь кандильця. В маленьких сінях у присмерку одна за одною ганяються тіні, великі й малі, може, вони по дівочу душу прийшли – бозна.
Дівчина стоїть із сокирою коло дверей і чекає.
Годину стоїть чи дві — не знати. Нема кому час відлічувати.
Чи ж це болгарка стоїть коло дверей? Звідколи це болгарські дівчата навчилися ворога сокирами зустрічати? Хіба болгарин — не тихий землероб? – Війна не в його природі, казав Волков, земля – наша годувальниця. Ми мирні люди.
Хіба міг подумати Волков, що випестить дочку, яка готова кинутися з розбійниками у бій, батьківську хату захищати в ці смутні часи?
Та лом все силується посунутися всередину, а дівчина чекає з сокирою.
– Або ти мене, або я тебе!
Але стоять двері діда Волкова, і лом не може їх порушити. Не піддаються вони ніякій силі.
Наостанок лома з тої сторони витягли назовні. Чутно було лайку і кроки – вони віддалялися й згодом щезали в нічній темряві. Залишилася тиша, мертва ніч, мов на кладовищі. Страх охопив дівчину. Вона поклала сокиру, схопила кадильце й побігла з сіней в хату.
Волковиха так і сиділа собі скулена на лаві коло печі. Еленка поставила кадильце на припічок і сіла коло матері. 
Жінки обнялися – два серця, дві туги, два страхи – й сидять до світання, аж поки не світ не благословиться.

(переклад з болгарської – Любов Цай)

***

Оригинал:

Мишо Хаджийски
ГЛАДНА ГОДИНА

VII

Дочу им се, че потропаха на хаятната врата. Еленка взе кандилцето, отиде да види кой е по това глухо време. Вълковица остана в тъмното да чака. Беше късна нощ, може би е прехвърлило три петли, не се знае.
Двете бяха се сгушили до собата – не им се спеше; големи мисли имаше майката. Синове пътници има, стигнаха ли, живо-здраво ли са, бозна. Къщата опустя – голямата Вълкова къща. И котлон имаха зиме тук, при пиростията идваха на приказка комшии. Зимните нощи са дълги и газ имаше. Па и хората бяха други – кой ти му мислеше за хляб? Хамбарите бяха пълни – три години да ядеш, няма да го изядеш.
Еленка отвори вратата.
– Кого дирите?
Никой не й отвърна. Но Еленка видя: долу, между кена и прореза на вратата – лом, краят е отвътре. Ломът за момент спря, сетне пак се размърда – мъчеше се да изкърти вратата от петелките. Вратата скрипти, но мъчно се подава. Тежка е, окована с железа, дъбова, едновремешна врата, правена от дядо Вълчо. Тогава върлували из Таврия разбойници молокани и дядото врати направил – ни с лом, ни с огън не можеш ги отвори. Големи засови я свързват с дъбовия здрав кен, от другата страна с петелките – също големи и железни. Стената е широка, половин сажен, не можеш я изкърти.
А ломът кърти, човекът отвънка се мъчи да го забие по навътре, та да строши вратата.
Еленка остави кандилцето на земята, свали брадвата от полицата.
– Кой си? – пита тя и се плаши от гласа си.
Никой не й отговаря, но ломът продължава да троши.
– Или ти мене, или аз тебе – казва Еленка и наближава вратата. – Или ти мене, или аз тебе – повтаря тя решително.
А ломът кърши ли, кърши. Острието е вече вътре, но дебелият край не може да се промуши. През пролукът лъха свежина, клати огъня на кандилцето. В малкия хаят се гонят сенки из здрача, големи и малки, може би за душата на момичето са дошли, бозна.
То стои до вратата с брадвата и чака.
Час ли стои, два ли стои, не се знае. Няма кой да брои времето.
Това българка ли стои до вратата? Откога българските моми се научиха врага с брадва да посрещат? Нали българинът е тих земеделец? – От война не разбираме, казваше Вълко, земята е наша прехрана. Мирни сме люде.
Мислеше ли Вълко, че дъщеря ще изгледа – с разбойници бой да води, бащинския дом да пази в тоя смътен час?
А ломът се мъчи да се навре навътре и момичето чака с брадва.
– Или ти мене, или аз тебе!
Но здрава е дядо Вълчевата врата, и ломът не може я строши. Не се поддава тя на никаква сила.
Най-после ломът се измъква навън. Чува се псувня и крачки – те се отдалечават и после изчезват в глухата нощ. Остава тишината, мъртвата нощ, като на гробища. Страх обзема момичето. То оставя брадвата, грабва кандилцето и избягва от хаята.
Вълковица все тъй седи сгушена на лавичката, до собата. Еленка оставя кандилцето на печурката и сяда до майка си.
Жените се прегръщат – две сърца, две болки, два страха – и седят до призори, дорде побелее.