Сталося лихо...

Тож яке то лихо сталось, лихая  година.
Полюбила на погибель парубка дівчина.

Покохала щіро, вірно, серденько відкрила.
Віддала йому всю душу, тай занапастила.

Він стрункий, мов той дубочок, і дуже вродливий,
чорні бровий, карі очі, занадто  красивий.

Тії очі мов колодязь-глибокий,глибокий,
пірнеш туди, той назавжди позабудеш спокій.

Брови в нього - мов дві чайки біля  того  долу,
то наблизяться  низенько, то злетять угору.

Вмить зупинеться серденько, потім  аж  зімліє,
як поглянеш в тії очі тож душа  німіє.

Покохала тай  не знала, що  отеє  горе
ляже тягарем на груди-мов широке поле.

І так теє серце стисне, так його поранить,
а злий демон із собою у пастку  заманить.

Тож не вмів юнак кохати, бо дуже вродливий.
не знав її, і дивився лише на красивих.

А дівки  отії  кляті, одна - одной краще,
залицяються до нього, той не знають нащо.

Гадюками звиваються, біля нього в"ються,
а із неї бідолахи,  голосно  сміються.

Чому ж  матінка природа її  обікрала?
Дала душу, дала серце, красу  відібрала.

Нащо ж їй  отеє серце, і  душа отая.
Краще б була вродливою, хоч в душі пустая.

Може б тоді він на неї трішечки поглянув?
Може ж тоді в його серці крига й сніг розтанув?