Мишо Хаджiйський. Голодний рiк. Гл. 6

Мишо Хаджійський
ГОЛОДНИЙ РІК

I
http://www.stihi.ru/2018/02/15/391

II
http://www.stihi.ru/2018/02/16/465

III
http://www.stihi.ru/2018/02/17/444

IV
http://www.stihi.ru/2018/02/18/522

V
http://www.stihi.ru/2018/02/19/548

VI

У дворі діда Тодора ніхто не зустрів Еленку. Порожньо – ані собака не гавкне, ані кінь не заірже. Тини порозвалені, а до комори  кучугури – не зміг би й верблюд їх переступити. І перед порогом чималі замети. Трохи розчищено до колодязя, аби воду можна було узяти. Порожній кіш кинуто коло скирти – вже й сніг його засипав, самі лише вушка стирчать. Синів має дід Тодор, тільки на що вони здатні! Цілісінький день ледарюють по селі. – Голод, кажуть, не можна працювати. – Та й старий вже дід Тодор, не ті роки – не до снаги їх насварити.
Еленка штовхнула зовнішні двері обори. В темряві ледь можна було розгледіти коней – дрімають знесилені, голодні. Крізь шпарини навіяло снігу, гриви коней запорошено снігом.
Відтулилися сінні двері, дід Тодор просунув голову:
– Кого шукаєш, гей?
– Це я, діду.
– Хто ти?
– Еленка…
Двері відчинилися, й до обори увійшов старий.
– Добрий день, діду.
– Дай і тобі Бог здоров’я, дочко. Чом прийшла?
– Прийшла до тебе, діду. Тато вмирає…
Сльози душили її, не могла говорити.
– А що я можу вдіяти, Еленко? І ми як всі, живемо, лиха прикупивши. Ні в горшку, ні в мішку. Віничком давно вже позмітав у кошах. І дрібочки нема.
– Принесла, діду, своє вбрання. Не хочу за так.
– Гай, Еленко! Ходи, побачиш сама. 
Вони простують крізь кучугури до комори. Дід відчиняє тяжкі, обковані залізом двері й заводить її всередину. Порожньо. З бантин і колод рваним шматтям звисає й стелеться додолу.павутиння. В кутку коші. Дід підняв кришки.
– Дивись, коли не ймеш віри… 
Коші порожні. Запліснявілі. Суцільне павутиння. Проте Еленка побачила у кутку, в шпаринах, запліснявілі грудки борошна. Відклала вузол – принесла була новий поплиновий рушник, коралі, дві сукні, шовкові, що на вінчання їх берегла. Дротиком виколупала грудки, пальцями зібрала їх у казанок. До вечора шкребла коші й діжки. В шпаринах і тріщинах прутиком виколупувала, крильцем вимітала запліснявіле борошно, що пахло мишами, а все ж назбирала цілий казанок.
Дід плати не узяв, повернув їй вузол.
– Від щирого серця, Хай вам Бог помагає.
Еленка не помітила, як переступила кучугури. Наче на крилах, летіла, спішила, радісна, що буде чим обдурити голод – на юшку вистачить. Заскочила у хату, кинула вузол.
– Тату, глянь що я принесла!
Волков трохи піднявся, проте не встав. Нічого не сказав. Мовчки оглянув казанок.
– Борошно, тату. У діда Тодора взяла…
Волковиха не повірила. Помацала пальцями, нюхнула.
– Божечки, борошно!
– Мамо, юшку звари, а то світ мені паморочиться.
– Зварю, дочко, зварю. Ось тільки розведу вогонь.
Жінки почали поратися коло печі, проте Волков не розділив їхньої радості. Щойно стара вийшла за клечанням, Волков пальцем поманив Еленку.
– Як ти, татку?
– Спрага палить мене, доню. І сни бачу, нібито наші вернулися.
– Дасть Бог, вернуться.
– Горить мені всередині, Еленко, а мати мені води не дає. Заморить мене, клята, спрагою. Дай мені, доню, води, хоч раз напитися досхочу.
Еленка принесла кратунку, подала йому. Волков випив і попросив ще. Увійшла Волковиха, побачила кратунку, розплакалася:
– Не пий, старий, заслабнеш! Не жаль мені води… Он, трохи борошна маємо, якось перебудемо. Не пий воду…
– Пити хочу, не можу. Принеси ще, доню!
Заплакала й Еленка, почала його упрошувати. Три рази повнила кратунку, й жодного разу Волков не повернув її недопитою.
– Тепер добре, – сказав він. – Подрімаю трохи. Як звариться юшка, розбудіть мене.
Волковиха вкрила його з головою – в хаті було холодно, топили лише піч. Почепила над вогнем казанок, налила води. Коли закипіло, кинула жменю борошна. Нарізала цибулі, щоб не гірчило. Еленка накрила софру (6-1). Поклала коло мисок ложки з ложечниці. Волковиха зняла казанок з вогню.
– Готово, буди батька.
Еленка відгорнула ряднину. Старий спав спокійно, навіть не чутно було його дихання. З рота стікала цівка води – на груди, долу на землю.
– Мамо, глянь на тата!
Підійшла Волковиха, побачила воду. Прибрала ряднину, помацала серце.
– Помер. Царство йому небесне, бідоласі!…

6-1 Софра — низенький круглий стіл для їжі.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Мишо Хаджийски
ГЛАДНА ГОДИНА

VI

Никой не срещна Еленка в дядо Тодоровия двор. Пусто е, ни куче лавна, ни кон изцвили. Лесичката е съборена, а до хамбара преспи – не може камила ги прегази. И пред прага не са малко. Малко е очистено до кладенеца, колкото за вода да ходят. Празен кош е оставен до скърдата и снегът го затрупал, само ушите му стърчат. Синове има дядо Тодор, ама за какво са! Цял ден хайлазуват из село. – Глад е, казват, не може да се работи. – А стар е дядо Тодор, няма ги ония години да ги нахока.
Еленка бутна външната врата на обора. В тъмнината едва различи конете – дремят умърлушени, гладни. През пролуците навяло сняг, гривите им са посипани с бял прашец.
Открехна се хаятната врата, дядо Тодор нададе глава:
– Кого дириш, бе?
– Аз съм, дядо.
– Кой си ти?
– Еленка…
Вратата се разтвори и в обора влезе старецът.
– Добър ден, дядо.
– Дал ти Бог добро, дъще. Що идеш тук?
– При теб дойдох, дядо. Тате умира…
Сълзи задушиха гърлото, не можа да каже.
– Ами какво да правя, Еленке? И ние сме на тоя ред. Нямаме от нищо – нищо. С метличка съм измел кошовете. Залък няма.
– Донесох, дядо, премяната си. Не искам тъй.
– Ами, Еленке! Хайде да видиш.
Те газят преспите пред хамбара. Дядото отваря тежките, обковани с желязо врати и я въвежда вътре. Пусто е. От бантните и гредите свисва на дрипави черги паяжина, спуща се надолу. В ъгъла са кошовете. Дядото вдигна капаците.
– Виж, ако вяра нямаш…
Празни са. Мухлясали. Същата паяжина. Но Еленка видя: в ъгъла, из прорезите, останало на буци от мухъл. Остави вързопа – бе донела новата си поплинова кърпа, мерджаните, две рокли – копринени, за венчило ги пазеше. С шиш изкърти буците в ъгъла, с пръсти го събра в медника. До икиндия чистеше кошовете и качетата. Из прорезите, пукнатините, с шиш, с крилце го избираше – мухлясало, с миризма на мишено брашно, но медника напълни.
Дядото плата не поиска, върна й вързопа.
– Халал да ти е, па да ви помага Бог.
Еленка не усети как прегази пряспата. Като на крила летеше, бързаше, зарадвана, че ще има с какво да се лъжат – за мътилка да стигне. Връхлетя вкъщи, хвърли вързопа.
– Тате, виж какво донесох!
Вълко се надигна, не стана. Нищо не каза. Мълчешката огледа медника.
– Брашно е, тате. От дядо Тодор го взех…
Вълковица не повярва. Попипа с пръсти, помириса го.
– Божичко, брашно!
– Ма, мътилка свари, че глава ми се вие.
– Ще сваря, дъще, ще сваря. Сегичка се разпаля котлона.
Жените зашетаха до котлона, но Вълко не сподели радостта им. Щом старата излезе за пръчки, Вълко с пръст помами Еленка.
– Какво ти е, тате?
– Жега ме гори, дъще. И сънища виждам, уж нашите се завърнали.
– Ще даде Бог, ще се върнат.
– Гори ме, Еленке, ала майка ти вода не ми дава. Ще ме умори, проклетата, за вода. Дай ми дъще вода, макар веднъж да се напия, колкото си искам.
Еленка донесе с кратунката, подаде му. Вълко я изпи, поиска още. Влезе Вълковица, видя кратунката, разплака се:
– Не пий, Вълко, ще отслабнеш! Не ми се свиди водата… Я, брашенце имаме, ще прекараме по малко. Не пий вода…
– Пий ми се, не мога. Още носи, дъще!
Заплака и Еленка, примоли му се. Три пъти пълни кратунката и нито веднъж Вълко не я върна напита.
– Сега е добре – каза той. – Ще си подремя. Като се свари мътилката, събудете ме.
Вълковица го зави през глава – вкъщи бе студено, палеха само котлона. Окачи на пиростията тиганчето, наля вода. Като завря, хвърли шепа брашно. Наряза лук, да не горчи. Еленка сложи софрата. От лъжичника взе лъжички, нареди ги до паницата. Вълковица сне тиганчето от пиростията.
– Готово е, буди баща си.
Еленка отви чергата. Вълко спеше спокойно, дори не се усещаше дихането му. От устата течеше струйка вода – по гърдите, долу на земята.
– Мале, я виж тати!
Дойде Вълковица, видя водата. Свали чергата, попипа сърцето.
– Умрял е. Бог да го прости, горкия!…