Мишо Хаджiйський. Голодний рiк. Гл. 4

Мишо Хаджійський
ГОЛОДНИЙ РІК


I
http://www.stihi.ru/2018/02/15/391

II
http://www.stihi.ru/2018/02/16/465

III
http://www.stihi.ru/2018/02/17/444

IV

Йшов п’ятий день. Позавчора перейшли Берду. Таврія лишилась позаду, сховавшись в темноту осінньої ночі, укрившись млою й дощами. Відбились татарського шляху, пішли степом. Вирішили йти навпростець, не шукати шляху. Вчора пройшли останні українські села по цей бік Берди і ступили на овечий шлях. Люди в селах зустрічали їх, як подорожніх. Давали їм воду й притулок, зичили доброї дороги і щасливого повернення. Проте села вже лишилися позаду, а тепер навкіл безлюдний степ з високими могилами – татарськими кладовищами, – а ще акаційові гаї у низинах та дикі осики у рівчаках.
Йшли день і ніч без відпочинку. Спішили пройти степ, щоб наступного дня дістатися залізниці. Обідали в канавах, ховаючись від мли й буревіїв.
Тонко йшов попереду. Чембар за ним ніс мисливську рушницю. Вона була стара, іржава; дав її дід Митар, бо його син теж вирушив з хлопцями. Узяли її, може, зайца де встрелять, проте досі нічого не вполювали – ніхто з хлопців не міг добре вправлятися зі зброєю.
Чембар перекинув свій вузол, закинув рушницю на землю.
– Чорти б її забрали, – відрубав він. – Залишу її.
– Ще трохи понеси її, – попросив Тонко. – До колиби діда Адама.
– Набридло мені волокти її.
– Тут недалеко вже. За пагорбом, потім хтось інший понесе.
– Хай так…
Чембар почепив вузол, перекинув рушницю через праве плече. Слідом за ним йшли Тодор і Павльо, обидва несли один вузол, підвішений на ціпку. А за ними низалися по дорозі вервечкою хлопці – хто з мішком, хто зі скринькою.
Від рівчака повертав широкий сільський шлях, вирушили ним. Зійшов місяць, рушив, наче тужна молодиця наслідці за зорями. Блиснув унизу уторований шлях; всі про щось мовчали, а про що – не знати. Цілий степ під місячним сяєвом, наповнений тінями. Майне на пагорбі вершник, заграє, й кінь гайда доганяти тіні. Стріпнувся степ від гуркоту копит – прислухається. Нашорошилися осики, листя про щось шепочеться, а про що – не знати. А тупотіння глухне вже десь далеко в річках і низинах, де нічні тіні лаштують своє логовище. Прокричить уві сні нічний птах, розбудить інших, і вдгукується пташиний гомін, а потім і він полине услід за тупотінням.
Йшли мовчки. На пагорбі зупинилися, діждали задніх. Скупчилися, аби бути заодно, разом.
– Вранці будемо в селі, – підбадьорив хлопців Тонко. – Тут курінь діда Адама. Позаминулого літа у нас тут була мандра (4-1), кошари наші були он до тої осики унизу.
– Що за дід Адам? – запитав Тодор.
– Царство йому небесне, бідоласі. – Тонка зняв шапку й перехрестився. – Дід Адам – хохол з  Тюшки (4-2). Пас із нами овець пана Глєбова. А цього літа його вбили розбійники. Прочулося, що в нього є золото, то й зарізали його. А він був сірома, голяк-голяком. Загинув, сердешний!…
Місяцъ піднявся над пагорбом, зупинився й собі, аби роздивитися навкіл. Ось і колиба –  сумно зяють побиті віконця. Всередині темно, лише піч блищить по місячнім сяйві. Самотня гине колиба, може, в ній ще тиняється дух діда Адама. Дворище спустошене, заросло бур’яном. Ані тину, ані хвіртки.
Тепер йшли купно, узявшись попід руки, наче діти. І вони направду були дітьми, вигнаними з батькового двору. Більшість з них уперше йшла за Берду. Адже для болгарина земля – це життя, війна – то не в його природі. Нива — то є годувальниця, батьківський дім наймиліший за чужі палаци.
Аж раптом лунає постріл.
Один, ще один, третій… Зачастили, розбурхали степ, розбудили в ньому все живе. Злетіла луна й заглухла в глибоких балках. А з віконечок дідового куреня вискакують тіні й лунають нові постріли.
– Стій, бісові душі! Куди тікаєте?
– Сюди! – кричить Тонко, повертається й стріляє в бік куреня. – Хлопці, біжіть до рівчака. Звідти – до осик!
Там тої відстані. Ще трохи. Там рівчак. Дорога веде униз і виходить на той бік пагорба. Там осики, там порятунок. – Не кидай вузол, Тодоре!
– Ох, бате, поріжуть нас.
– Ні… Рівчак вже близько.
Рівчак вже близько… Але ж звідти, з рівчака, показалися ще якісь тіні. Дорогу перерізано.
– Кидайте одяг, нічого не буде!
Місяць заходить за невеличку вкриту запоною хмарку, важко йому, божому посланцю, споглядати цю ганьбу на землі.
А тіні повзуть пагорбом, гоняться одна за одною. Блисне шабля, дзенькне, мов погрібальний стогін, і б’є по одній з безлічі тіней, яка завжди обіймає матінку-землю.
Адже для болгарина земля – це життя, а батьківський дім наймиліший за усе в світі...
На світанні упала імла, усе геть укрила. Проте війнув вітерець, розгойдав імлу. Вітерець розлютився й повернуло на бурю. Розпорошило хмари, порозривало їх на клапті. Розпорошило імлу, прогнало її туди, до моря. Буря розбудила осоку, а її листячко зашепотіло щось дивне й незрозуміле. Але ж вітер все зрозумів. Підхопив той шепіт і поніс його по всьому степові. Про те, що в глуху осінню ніч тисяча дев’ятсот двадцять першого року в степу, близ Адамової колиби двадцять чотири болгарина знайшли свою могилу…

4-1 Мандра – загін, місце для доїння овець.
4-2 Тюшка – назва навколишнього села.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Мишо Хаджийски
ГЛАДНА ГОДИНА


IV

Вървяха петия ден. Завчера прегазиха Берда. Таврия остана отзад, скрита в тъмните есенни нощи, забулена от мъгли и порои. Отбиха се от татарския шлях, поеха степта. Мислеха направо да вървят, да не дирят пътища. Вчера заминаха последните украински селища отсам Берда и поеха овчите пътеки. Хората в селата им угаждаха, като на пътници. Вода и подслон им даваха, добър път и щастливо завръщане им пожелаваха. Но селищата останаха далеч, а тук е безлюдна степ с високи могили – татарски гробища, салкъмови горички из надолищата, диви каваци над трапищата.
Вървяха ден и нощ, без сън, без почивка. Бързаха да минат степта, други ден да сварят чавунката. Пладнуваха в трапищата, скрити от мъглите и бурите.
Тонката вървеше отпред. Чембарина след него носеше пушката. Тя беше стара, ръждясала, ловджийска, даде я дядо Митар, понеже и синът му отиваше с момчетата. Взеха я, мислеха зайци да бият, но досега нищо не убиха, понеже никой от момчетата не можеше добре да стреля.
Чембаря преметна вързопа, остави пушката на зе¬мята.
– Вълци я яли – отсече той. – Хвърлям я.
– Още малко ще я поносиш – помоли го Тонката. – До дядо Адамовата колибка.
– Омръзна ми да я влача.
– Не е далеч. Зад баиря, сетне друг ще я носи.
– Тъй ще е…
Чембаря окачи вързопа, преметна пушката на дясното рамо. След него крачеха Тодор и Павлю, двамата един възел носеха на пръчка. А след тях, нанизали се на върволица по пътищата, кой с чувал, кой с куфарче, момчетата.
От трапа извива широк селски път, тръгнаха по него. Изгря месецът, като тъжна булка тръгна подир звездите. Лъсна долу отъпканият път; смълчаха за нещо, а за какво – не се знае. Цялата степ под месеца е пълна със сенки. Мерне се на баиря конник, изсвири, и конят политва да догонва сенките. Стресна се степта от тропота копитен, услушва се. Настръхват каваците, листата зашепват нещо, а какво – не се знае. А тропотът глъхне вече далеч в деретата, из надолищата, дето са леговищата на нощните сенки. Провикна се на сън нощна птица, събуди други, и еква птичият глъч, политва и той къмто тропота.
Вървяха мълчешката. На баира се възпряха, почакаха задните. Сбиха се на куп, да са заедно.
– Утре ще сме в село – поободри Тонката момчетата. – Това е дядо Адамовата колиба. По-лани с вуйчо имахме тук мандра, кошарите ни бяха до оня кавак долу.
– Кой е дядо Адам? – запита Тодор.
– Бог да го прости, горкия. – Тонката свали шапката и се прекръсти. – Дядо Адам е хохол от Тюшката. С нас пасе овцете на пана Глебов. А това лято го заклали разбойници. Чуло се, че има алтъни, та го заклали. А той беше сиромах, от нищо-нищо. Загина, горкият!…
Месецът се издигна над баира, спря се да погледа и той. Ето я колибата – мрачно зеят счупените прозорци. Вътре е тъмно, само печката лъщи от месеца. Самотна чезне колибката, може би в нея още скита душата на дядо Адам. Дворището е пусто, обрасло с бурени. Ни плет, ни вратня.
Сега вървяха вкупом, хванали се за ръцете, като деца. И те наистина бяха деца, прокудени от бащин котлон. Мнозина от тях за първи път минаваха Берда. Защото на българина земята е прехраната, не знае война да прави. Нивата е кърмачка, бащиният котлон е по-мил от чужди палати.
И изведнъж еква изстрел. Един, втори, трети… Зачестиха, раздвижиха степта, събудиха всичко живо. Политна ехо, заглъхна в дълбоките долища. А от прозорците на дядо Адамовата колиба изскачат сенки и екват нови изстрели.
– Стий, бисови души! Куди тикаете?(1)
– Насам! – вика Тонката, извива и стреля срещу колибата. – Момчета, бягайте в трапа. Оттатък каваците!
Ето го пътя. Още малко. Там е трапът. Пътят се спуща надолу, губи се в дъното и излиза оттатък баира. Там са каваците, там е спасението.
– Не пущай възела, Тодоре!
– Ох, бате, ще ни изколят.
– Няма… Близо е трапът.
Близо е трапът… Но от трапа излизат други сенки, пътят е прерязан.
– Кидайте одяг, ничого не буде!(2)
Месецът навлиза в малко забулено облаче, тежко му е на божия пратеник да гледа позора на земята.
А сенките плъзват по баира, гонят се. Блясва сабя, звънне като погребален стон и грохва една от сенките, прегърнала завинаги майката-земя. Защото на българина земята е прехраната, а бащиният котлон е най-мил от всичко…
Призори падна мъгла, скри всичко. Но лъхна ветрец, разлюля мъглата. Ветрецът се разлюти и кръшна буря. Разпиля облаците, накъса ги на парцали. Разпръсна мъглата, прогони я татък към морето. Бурята събуди кавака и листцата зашепнаха нещо странно и непонятно. Но вятърът ги разбра. Поде шепота им и го понесе из всички краища на степта. Че в глуха есенна нощ хилядо деветстотин двадесет и първа година в степта, близо до Адамовата колиба, двадесет и четири българчета гроба си намериха…
(1) Стой, бесовска душа! Къде бягаш? Обратно в текста
(2) Оставяй дрехите, ще ти простим! Обратно в текста