Мишо Хаджiйський. Голодний рiк. Гл. 3

Мишо Хаджійський
ГОЛОДНИЙ РІК


I
http://www.stihi.ru/2018/02/15/391

II
http://www.stihi.ru/2018/02/16/465

III

На Рангеловдень (3-1) впала паморозь, вкривши садиби навкіл. До світання Волков прокинувся, вийшов у двір. Коритце коло колодязя замерзло, взялося кригою. Волков збудив Еленку й Даринку, послав їх до виноградника по залишки після збирання врожаю: знаходилися де-не-де перчина, помідор, забута на грядці цибулина.
Готували з того, що знаходили на городі, а квашенину приберегали.
Волковиха накладала піч, готувала вариво: капустяну юшку з пшоном. Воно й пшона того стільки – одна ложечка – але ж хоч цим обманювали голод.
На гумні солому було розкидано з осені. Кізяки нагромаджено у повітці – не доходять руки їх прибрати. Спорожніло широке дворище Волкових, і здається старому, що його спустошене серце покинули радість і удача. Старий хоч сіда до вечері, хоч коня годує – а все лягає спати із своєю чорною журбою.
Стайні розтворені, ворота висять на самій лише верхній петлі. Тин знову стоїть повалений. Вранці Волков розбивав лід в коритечку, з якого колись пили кури. Ламав так, за звичкою, щоб відволіктися і зняти тягар з серця.  Он і свинарник розвалюється, проте ж він порожній, нема в ньому потреби. Спалять його взимку.
Вирушили з села хлопці, пішли й обоє синів Волкова – Павльо й Тодор. Відпустив їх старий, від серця відірвав. Пішли – і наче крізь землю провалилися. Безліч разів з того часу вже сонце вставало й заходило, а про них ані слуху, ані духу. Відлічує дні старий Волков – мабуть, дісталися залізниці. Хай Бог береже їх у дорозі.
Відчинилася хвіртка, й до двору увійшла жінка. Це була Марка. Побачила Волкова, підійшла й руку йому поцілувала.
– Добрий ранок.
– Дай тобі Боже, дочко!
– Еленка прокинулась?
– Прокинулась, бачив, як попіл виносила.
– Підемо по залишки на город. Учора по два казани назбирали.
– Йдіть. Раз знаходите щось… Нічого не чутно про наших?
– Нічого, – відвернула дівчина. – Наче крізь землю провалилися.
Вона дивиться долу. Щоб Волков не бачив її наповнених слізьми очей. Щоб не вгадав її туги. Він віддав сина, вона  дещо більше – своє життя. Цієї осені Волков мав стати їй за свекра. В цьому дворі вона мала поратися як невістка. На світанні б накладала  піч, увечері – гасила б її. В цій хаті очікували народження дитини.
– Хай Господь береже їх у дорозі.
– Хай береже їх Господь, дочко!

3-  Рангеловдень — день Архангела Михайла, православні святкують його 21 листопада.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Мишо Хаджийски
ГЛАДНА ГОДИНА

III

На Рангеловден падна слана та ослани градините. Призори Вълко ставаше, излизаше в двора. Коритцето до кладенеца е замръзнало, покрито с ледена корица. Вълко будеше Еленка и Дарчето, пращаше ги на паберки в лозята: намираха се тук-таме чушки пипер, патладжан, забравена в лехата главичка лук. Готвеха това, което намерят в лозята, а туршията пестяха.
Вълковица наклаждаше котлона, вареше мътилка: зелева чорба с пасат. То и пасатът е толкоз, една лъжичка, ама поне с това се залъгваха.
В хармана сламата е разхвърляна от есенеска. Тезекът струпан на сайвантчето и няма ръце да го приберат. Пусти са широките Вълкови дворища и чини му се на Вълко, че и сърцето му е опустяло без радост, без късмет. Вечер нито сяда да вечеря, нито кон назобява, ляга си с черните кахъри.
Оборът е разтворен, вратичката виси на горната петелка. Плетът до вратника пак е повален. Сутрин Вълко чупеше леда в коритцето, дето в друго време кокошките пиеха. Чупеше го за хатър, да му олекне на сърцето. И кочината се разваля, но нали е празна, защо е. Ще я изгорят по зима.
Излязоха от село момчетата, отидоха и Вълковите два сина Павлю и Тодор. Пусна ги Вълко, от сърцето си ги откъсна. Излязоха и гаче в земя потънаха. Десет пъти оттогава слънцето изгряваше и захождаше, а те нито се чуха, нито се видяха повече. Брои дните Вълко – трябва да са стигнали чавунката. Дано Господ ги упъти.
Лесичката се отвори и в двора влезе жена. Беше Марчето. Видя Вълко, дойде ръка да му целуне.
– Добро утро.
– Дал ти Бог добро, щерко!
– Стана ли Еленка?
– Стана, пепелта я видях да изнася.
– Ще идем на паберки. Вчера по два медника набрахме.
– Идете. Щом се намира… Нищо ли не се чува за нашите?
– Нищо – отвърна момичето. – Гаче в земята потънаха.
Тя гледа надолу. Да не види Вълко насълзените й очи. Да не отгатне мъките й. Той даде сина си, тя нещо повече – живота си. Тая есен Вълко щеше да й стане свекър. В тоя двор щеше да шета млада булка. Напризори щеше да наклажда котлон. Вечер щеше да го гаси. В тоя дом щеше да има рожба.
– Да ги закриля Господ в пътя им.
– Да ги закриля Господ в пътя им, щерко!