Мишо Хаджiйський. Голодний рiк

Мишо Хаджійський
ГОЛОДНИЙ РІК

І

Цієї п’ятниці у Волкових збиралися на посиденьки. З осені це було перше зібрання, і обом дочкам Волкових допомагала ціла Нижня вулиця. Хлопці попросили в отця Трифона грамофон з платівками, і той їм не відмовив, хоча й був дещо скупуватий. У Дайренча узяли віденьскі стільці й лавку, лампу дала баба Танасиха, Марчина мати, сусідка Волкових. Гасу на вулиці не мав ніхто, та й в усьому селі його не було, то купили у церкві п’ять восковиць, по три шаги. Гроші дали парубки.
Старий Волков був проти посиденьок – не до веселощів було, та мав дочку на виданню, а ще й сини були на порі. Молодший, Тодор, зранку поїхав конем в Чушму (1-1) позвати тітчину дочку, теж дівку-відданницю; тітка хотіла віддати її сюди, ближче до свого роду. Павльо, старший, поправляв тин у садочку. Вчора увечері ходив до Лозоватки, нарізав вербових паличок, а тепер поспішав сплести новий тин — від воріт до повітки.  Старий тин були розвалили вуличні свині й корови. Еленка, дочка Волкових, і Марка до світання вже на ногах, вичистили й поприбирали в хаті. Марка  побілила сіни, а Еленка помазала долівку і тепер вішала ікони в кутку. Над люстерком почепила рушник, прикрашений по краях півниками. Над іконостасом приладнала інший — від Марки, великодній, з хрестиками. Павльо залицявся до Марки, і Волкови чекали її в родині за невістку.
Увійшла Дарка, найменша десятирічна донечка Волкових. Переступивши поріг, захоплено сплеснула у долоні:
– Ой, леле, як гарно!
– Гарно, авжеж, – відвернула Еленка. – Відколи пораємося, світ вже округи йде.
– Парубки прийдуть? Правда?
– Ой, леле, гляньте-но! – зачудувалася Марка. – Мала ще, а вже про парубків розводиш. Молоко на губах не обсохло…
– Я не маленька, восени віддамо заміж каку (1-2), і я тоді теж ходитиму на вечорниці.
Еленка спалахнула.
– Хто тобі сказав?
– Сама бачила, Тонко до тебе залицяється.
– Неправда.
– Ні, правда! Влітку, у дощовицю, бачила. І на майданчику: застигли коло муру, стоять. – Дарка запишалася, як дівка і, схопившись за сукню, майнула в хату. Марка хихотіла, а Еленка розсердилася.
– Шитво згорни, бешкетнице! – вона замахнулася віником, проте дитина вже втекла, грюкнувши сінними дверима.
Тепер вже Еленці стало весело, й обидві дівчини захихотіли.
– Ой, леле, сміх та й годі!… 
– А ти почервоніла, коли тобі сказали про Тонка.
Еленка намагалася видаватися байдужою.
– Мене це не обходить. Тонко собі Тонко, мені інший до вподоби.
– Ха! Що думаєш, сестро?
– Ввечері побачиш…
– Хто він?…
– Побачиш. Я не упадатиму за Тонком. Позавчора він проходив коло Анкіного двору, визирився, наче там йому медом намазано. Я ж бачу – не сліпа.
Зневірена кривдою і зрадою, Еленка просльозилася. Скапнули дві краплини чистих сліз, покотилися по Еленчиних дівочих щоках, без рум’ян червоних, без білила білих. Не постидалася перед подружкою плакати за Тонком.
Марці стало шкода її.
– Не плач, сестро. Всі вони такі. І ваш Павльо: минулого вечора біля колодязя забрав браслет Донки Сомової. Приходить до мене Донка: іди, каже, сестро, скажи йому, нехай верне, адже у мене є наречний, а він обернув це на жарт. Я до Павльо, а той сміється. Нехай, каже, сама прийде, то я їй віддам. Бач який, сорому не віда! Скажи йому ти, сестро. Мучить мене, що я й сон втратила. Ціле село знає про нас, скільком я відмовила, а от тепер, як він не візьме мене – кому я буду потрібна?
– Скажу вже.
– І ще скажи йому: мама віддає мене, тільки приданого не маю. Дасть Бог, весною засіємося, куплю собі. Одіж маю, хата як хата. Якщо захоче – хай в прийми йде. Мати стара вже, самі будемо. Так і скажи йому, сестро.
Краєчком носовичка Марка утерла сльози. Пригадала щось, засунула руку в кишеню нижньої сукні, витягла низку коралів. Поклала в руку Еленці, тихо промовила:
– Це тобі.
У дворі заторохтіла повозка, зупинилася коло обори. Еленка глянула у вікно.
– Ой, леле, Тодор вернувся!…
Дівчата висипали з хати. Тодор розпрягав коней. З воза зійшла дівчина в червоній хустині з перами, у новому суконному піджаку з вузлом у руках. То була чушменка (1-3), Гинка, дочка сестри Волкова.
Дівчата відвели гостю до великої хати. Гинка розв’язала вузол – похвалилася своїм шатами. Нова поплинова сукня, бордова хустка – теж з поплину – й сукня, по подолу прикрашена  перами, – так одягаються чушменки. Еленка і Марка теж порозв’язували свої вузли. Похвалилися, аби не помислила чушменка, що лише в неї є. Убралися в найновіше – подивувати  Гинку.
Перед люстерком Еленка нарум’янила щоки. Підбілила рум’янець. На лівій щоці, коло  вуха, мала бродавку. Відколи намагалася відірвати її – не змогла. Ходила до бабки відшептати, червоною ниткою зав’язувала її – не помагає. Бородавка лишилася, як на гріх.
Увійшов Павльо.
– Доброго вечора.
– Дай Боже й тобі добра.
Марійка стояла спиною, складала у вузол своє вбрання. Обличчя їй спалахнуло до краєчків вух. Закалатало серце, чи то зі страху, чи ще не знати з чого. Павльо пройшов, сів на лаву.
– Полагодив тин? – спитала Еленка.
– Ох, підняв, а от чи надовго? Кляті корови, знов його зруйнують. Марко, – обернувся він до дівчини. – Пильнуй свою корову, як вертатиме з череди. Це вона, клята, завалила тин.
– Донка Сомова хай глядить, – тихо відповіла дівчина.
– Отакої!
– Саме так.
Павльо посміхнувся і простяг руку обійняти її, проте Марка вивернулася.
– Ой, леле, безсоромнику!
– Поцілую тебе! – вигукнув Павльо і погнався за нею. Загомоніли дівчата. Гостя забігла у сіни, а Еленка майнула надвір.
На порозі її наздогнав Павльо, заступив їй дорогу. Охопив її руками.
– Ой, леле, Павльо, май сором!
– Люблю тебе, Марко!
– Як Донку чи сильніше?
– Я розсерджуся…
– Хіба? Йди собі!…
Дівчина відштовхнула його, розчахнула двері та шугнула надвір. Коло воріт на неї чекала Еленка.
– Він тебе поцілував?
– Ага, чи ж я дурна…
Дівчата розділилися, щоб скликати на вечорниці – Еленка пішла нижньою вулицею, Марка – верхньою. Проходила Марка коло Сомового двору, ходила туди-сюди, проте не зайшла. «Жди, тільки тебе там не вистачало, на вечорницях…»
До смеркання вже ціле село знало: у Волкових цього вечора буде зібрання. І що до них приїхала гостя з Чушми.
Дівчата діставали зі скринь свої найновіші шати, убиралися, обдивлялися на себе у люстра, не дай Боже, десь якась вада, що потім усе село тебе обсміюватиме. Пов’язували нові хустки. Нові сукні, піджаки. Чіпляли старе материне намисто, прикраси золоті, турецькі. Парубки  оперізувалися червоними поясами – парубоцькими, широкими, в чотири пальці завширшки. На голови надягали нові ягнячі шапки, взували козацькі чоботи «яблучко», так само парубоцькі – нова мода, з війни, махновці її принесли.
Старі дивилися на ці збори й хилитали головами: з глузду з’їхав Волков. Чи ж так йому вже припекло нині посиденьки влаштовувати? Часи тяжкі, години тривожні. Хліба вистачить на місяць-два, а що потім — бозна. Земля неорана вже три роки, з війни. Там, де раніше  буяло тучне жито, де наливалося важке, похилене долу колосся, як повна медовина, – цієї весни поліз бур’ян, заглушив і озимі, й ярину.
Цієї весни вийшли сіяти, а хіба ж то воно сіється? Земля тверда, наче камінь, лемех ламається. Засіяли більш-менш, а дощу все нема. Цілу весну дмухали гарячі бердянські вітриська, зсушили землю, вкаменили її. Були часи, як на День святого Георгія жита вже були такі, що укривали ворону, як та сяде на поле, а нинішньої весни по цій порі степ чорний.
Жито не проклюнулося. Пересіяли просом, але ж без дощу просо й проросло де-не-де, зрідка. Облущили – по два казани з ниви вийшло. Тепер пшоном бавимося. А зима суне, в Росії всюди голод, війна ще триває. По рівчаках, глухих шляхах і роздоріжжях лютують розбійники, стережуть подорожніх, грабують і вбивають.
А Волковим нині припекло влаштовувати посиденьки. Гостя є гостя, правда. Та не до веселощів нині. І хто піде? Не зберуться на ті посиденьки.
А воно, бач, зібралися попри те, що ніхто не вечеряв, а багато – й не полуднували.
Обидві кімнати Волкових – велика й бічна – були переповнені. У великій кімнаті на лаві сиділи дівчата. Плетуть мережива на шлярки, вишивають рушники для коханих. Поруч парубки, розпускають клубки, допомагають. Воно й поміч така, але ж привід позалицятися. В сінях, у кутку коло барила, купкою повсідалися на турецький манір парубки. Тонко про щось розводить, а про що – не чути. Дівчата прислухаються, проте нічого не розберуть. Тонко мовить пошепки, і в кутку час від часу вибухають сміхи.
Дівчата спересердя зачинають пісні – про женців. Як жінки жито жали, а буря снопи порушила. Дівкам поли суконь понадимало, а хлопці сміялися. І з парубків шапки поздувала клята буря-немирниця!
Як проспівали жниварської, Еленка поставила платівку на грамофон. Вона сподівалася, що Тонко сяде коло неї, а той сидів у кутку, ба навіть і не дивився сюди.
– Невже сердитий на мене? Чом так насупився, Боженьку?
А в сінях коло барила хлопці, затамувавши подих, слухають. Скупчилися один до одного так, що чутно, як стукотять серця.
– З Кавказу листа отримали, – шепнув Тонко. – Тітка пише. Доїхали добре залізницею до Маріуполя, а там пароплавом по морю. Калеко (1-4) найнявся до грузинів кукурудзу збирати. Грузини годують їх, а ще й по десять пудів борошна дали із собою. Хай там як, а до нового врожаю матимуть…
– Ха! Мені б десять пудів!…
– Зажди, не перебивай. А крім борошна й гроші дали їм. – Диви, підходяща робота для нас.
– Нащо ті гроші, борошна хай дадуть.
– Без грошей можна жити, як кіш повний…
– Правда, а він далеко, той клятий Кавказ?
Тонко крутить листа в руках. Обличчя в нього стурбоване.
– Далеко, чорт забирай. Цілий місяць дороги.
У кутку тихо. Погляди долу, серця втомлено вистукують час, а він летить, не чекає, нічого не хоче чути, нічого не хоче знати. Хоч далеко той Кавказ, та комори порожні.
– Кажи, Тонку…
– Як скажеш, так і буде. З нами Бог.
Тонко змахнув непрохану сльозу, що так невчасно покотилася щокою.
– Я так думаю, хлопці. Кавказ далеко, проте голод близько. Якщо встигнемо, хліба добудемо. Ми молоді, й кукурудзу збиратимемо, й камені трощитимемо. А тут чого нам чекати? Пшона маємо до Різдва, а потім що? Хай краще мій пай лишиться мамі, а я собі там щось здобуду. Хто хоче, вирушимо у неділю, нема чого чекати.
– Рано, Тонко. Подумай…
– Не рано. А вдарять морози, холоди сунуть. Кажи, Павльо, зважуєшся?
– Виходу нема, Тонку.
– Ти, Тотку?
– З бате (1-5) й я вирушаю.
– Гонку? 
Запала мовчанка. Юнак опустив очі долу. Молодий ще. Сімнадцять років. Збиралися цієї осені оженити його. Он кохана його, пряде з подружками й час від часу поглядає сюди. Не так легко полишати батьківську хату. Путь далека й небезпечна, а він за Берду ще не ходив.
– Зважуйся, – каже Тонко. – Якщо не хочеш, ми тебе не силуємо.
– Може, в нього комори повні?
– Хо-о! Висівками!
– Павутинням!
– Мишами!
– Дулею з маком!
– Привидами…
В кутку вибухнув сміх.
– Піду, – шепнув Гонко.
Хлопці полегшено зітхнули.
– Ти, Чембарю?
– Гей, брате, не тільки на Кавказ, а й у пекло, якщо там хліба дадуть. Зголоднів я, брате, зголоднів. Кишки мені скрутило вже від буряків.
Знову вибухнув сміх…
– Повсідалися, кляті турки (1-6), людей обхаюють, – обурюються дівчата.
– Вас то не обходить, дивіться краще за прядками!
– Іване?
– Йду.
– Матьо?
– Піде…
Один по одному – назбиралося їх двадцять чотири. Ніхто не відмовився. Вирішили у неділю ранком вирушити в дорогу, а до неділі нікому нічого не казати. Проте таємне живе від дня до полудня.
Павльо підвівся з кутка й пішов до Марки на лаву. Привітав її, але дівчина не відповіла йому. Павльо підняв клубок, почав намотувати пряжу.
– Чи ти оглухла?
–  Від твоїх глузів оглухла, – відвернула роздратовано Марка.
– Ти про які глузи? Не розумію.
– Спитай в баби Александрихи, вона знає.
– Якщо супитимешся, то я піду…
– Ой, леле, йди, ніхто тебе не тримає. Якщо тобі приємніші ті, що у кутку.
– Чим тобі не догодили хлопці? Чому?
– Тому! Прийшли на вечорниці й регочуть. Чисто турки.
– Ми не регочемо, розмову маємо. Не сердься, Марко, важко мені на серці…
Дівчина зрозуміла, що з Павльо сталося щось недобре. Часом не б’ють його з верхньої вулиці через неї? Чи з товариства його вигнали?
Марка відклала прядку, подивилася на нього.
-- Що з тобою, Павльо?
– Нічого, не питай…
– Ох, обманюєш. Приховуєш щось, не муч мене.
– Не можу, Марко, я заприсягся.
– Овва? Тоді йди до тої, кому заприсягся…
– Ти не так зрозуміла, Марко. Я заприсягся Тонкові.
– А, он як? Цей шалапут мучить Еленку, а ти йому присягаєшся. Он кому ти клятви даєш! Ой, леле, скажу Еленці, хай знає, який в неї брат…
– Чекай, Марко, не кажи Еленці. Я скажу тобі, тільки ти  нікому.
І він оповів про листа, про далекий Кавказ, де є хліб і людина може прогодуватися. У неділю вирушають. Хліба привезуть, село від голоду порятують. Навесні повернуться. Хай тільки вона жде його. І там є Господь, і там світ Божий.
Павльо боїться глянути їй у вічі, бо в них блищать сльози. Нехай вона краще не знає, що коїться в його серці.
– Ох, боязко мені тебе відпускати…
– Я вернуся, Марко. Жди мене…
Він виходить в двері й дає волю сльозам.
Розплакана, Марка йде до Еленки.
– Наші вирушають на Кавказ!
Тепер усі на вечорницях зрозуміли, про що шепотілися хлопці у кутку. Дівчата заголосили, мов за покійником. Йшли брати, рідні кращої долі шукати на якийсь там клятий Кавказ, де обіцяють багато, а чи дадуть обіцяне. До кутка наближалася баба Вела, Тонкова мати. Підійшла, обняла сина, запричитала:
– Сину, сину, чи затим я тебе, сину, гляділа, щоб ти мене залишив саму помирати. Не йди, сину, на той клятий Кавказ, нема там Господа, сину, самі турки там!
Трохи згодом посиденьки розсипалися. Була пора, як  пролунали треті півні. Селом де-не-де погавкували сонні собаки. Вийшовши на майдан, дівчата заспівали руську пісню про вбитого під ракитою козака.
Тихі осінні ночі в Таврії. З Лозоватки війнув вітерець, порушив дрімоту осокорів. Зашепотілося листячко, а про що — мовчить ніч. Важко їй, бо осінь надходить, облітає останнє листя зі старого осокора й не буде з ким пошепотітися, не буде кому довірити свої тужні таємниці.

1-1 Чушма – назва сусіднього болгарського села.
1-2 Кака – старша сестра.
1-3 Чушменка – уродженка Чушми.
1-4 Калеко – тітчин (батькової або материної сестри) чоловік.
1-5 Бате – старший брат.
1-6 Турок – вживається як лайливе слово.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

II
http://www.stihi.ru/2018/02/16/465

III
http://www.stihi.ru/2018/02/17/444

IV
http://www.stihi.ru/2018/02/18/522

V
http://www.stihi.ru/2018/02/19/548

VI
http://www.stihi.ru/2018/02/20/2960

VII
http://www.stihi.ru/2018/02/21/425

VIII
http://www.stihi.ru/2018/02/22/530

IX
http://www.stihi.ru/2018/02/23/502

Х
http://www.stihi.ru/2018/02/24/487

***

Оригинал:

Мишо Хаджийски
ГЛАДНА ГОДИНА

І

В петък Вълкови викаха седянка. От есента това сборище бе първо и на двете Вълкови щерки помагаше цялата Долна махала. Ергените поискаха от отец Трифон грамофон с плочи и той не им отказа, макар че беше доста скъперник. От Дайренцето взеха виенски столчета, лавичка, лампа даде баба Танасица, майката на Марчето, комшии с Вълкови. Газ нямаше в махалата никой, па и в село не се намираше, та купиха от ктитора пет вощеници, по три шаха. Парите дадоха ергените.
Старият Вълко бе против седянката, времената не бяха за веселби, ала щерка имаше за женене, па и синовете са на тоя ред. По-малкият, Тодор, рано подрани с кон в Чушмата да вика лелината си дъщеря, също мома за женене; лелята искаше тук да я даде, по-близо до рода си. Павлю, най-големият, поправяше плета в градинката. Снощи ходи на Лозоватка, върбови пръчки наряза, а сега бързаше да изплете нов плет – от вратника до сайвантчето. Стария плет го бяха развалили махленските прасци и крави.
Еленка, Вълковата щерка, и Марчето от призори са на крак, изчистиха и прибраха вкъщи. Марчето белоса хаята, а Еленка залепи земята и сега окачваше иконите в кюшето. Над огледалото заби пешкир, бродиран с петлета по краищата. Над иконостаса окачиха друг – от Марчето, великденски, с кръстчета. Павлю задиряше Марчето и Вълкови я чакаха булка в къщата си.
Влезе Дарчето, най-малкото, десетгодишно Вълково момиче. Престъпи прага, плесна ръце захласнато:
– Оле, хубаво!
– Хубаво, ами – отвърна Еленка. – От кое време се лутаме, свят ми се вие.
– Нали ергени ще дойдат.
– Оле, я вижте я! – зачуди се Марчето. – Дете си, а за ергени хортуваш. Мляко на устата си имаш…
– Не съм малка, есен ще оженим кака и аз ще ходя по седенки.
Еленка пламна.
– Кой ти каза?
– Сама видях, Тонката те задиря.
– Лъжеш.
– Не лъжа! Лятоска на валевицата не видях ли? И на игрището: умъдрили се до дуваря, стоят. – Дарчето се закипри като мома на хорото и като се хвана за роклята, врътна се из къщи. Марчето се кискаше, а Еленка се разсърди.
– Платчето сгъни, проклетнице! – тя замахна с метлата, но детето избяга като тръшна хаятната врата.
Сега и Еленка й стана весело и двете момичета се закискаха.
– Оле, умори ме!…
– Ама се изчерви, като рече за Тонката.
Еленка се мъчеше да бъде равнодушна.
– Хич не ме боли. Тонката си е Тонка, друг съм залюбила.
– Ха! Що думаш, сестро?
– Довечера ще видиш…
– Кой е?…
– Ще видиш. Аз няма да му се моля на Тонката. Завчера минува покрай Анкини, зяпнал, гаче там мед дават. Виждам аз, не съм сляпа.
От обида за измамата, за изневярата, Еленка се просълзи. Капнаха две капки бистри сълзици, търкулнаха се по Еленкините момински бузи, без червило алени, без белило бели. Не я досрамя пред дружката си за Тонката да плаче.
На Марчето й дожаля.
– Не плачи, сестро. Те всички са такива. И вашият: оная вечер на гераня взел гримните на Донка Съмова. Дохожда при мен Донка: иди, дума, сестро, кажи му да ги върне, че годеник си имам, а той на шега го стори това. Казах му на Павлю, а той се смее. Нека, дума, сама дойде, ще й ги дам. Виж го, срам няма! Кажи му ти, сестро. Мъчи ме, сън си нямам. Цяло село знае за нас, на колко отказах, ами сега, ако той не ме вземе – за кого съм?
– Ще му кажа.
– И още му кажи: мама ме дава, ами армаган нямам. Да ще Бог пролет да засеем, ще си купя. Дрехи си имам, а къща, като къща. Ако иска – приведен зет. Мама е стара, сами ще сме. Тъй му кажи, сестро.
С крайчеца на кърпичката Марчето избърса сълзите си. Спомни нещо си, бръкна в джоба на долната рокля, извади конец мерджани. Сложи ги в ръката на Еленка, тихо рече:
– За тебе е.
В двора изтрака каруца, спря до дамчето. Еленка погледна в прозореца.
– Оле, Тодор се върна!…
Момичетата изскочиха от къщи. Тодор разпрягаше. От каруцата слезе мома с ален шал с перца, с нов сукнен сак и възел в ръка – премяната. Това бе чушменката, Гинчето, сестриното момиче на Вълко.
Момичетата отведоха гостенката в голямата къща. Гинчето развърза възела – похвали се с премяната си. Нова поплинова рокля, бордов шал – също поплинов, и роклята по подгъвката с перца – така се обличат чушменки. Еленка и Марчето развързаха и те възлите си. Похвалиха се, да не помисли чушменката, че сал тя има. Облякоха най-новото, та учудиха Гинчето.
Пред огледалото Еленка начерви бузите. Побели руменината. На лявата буза, под ухото, имаше брадавичка. Откога се мъчеше да я откъсне, не можа. Ходи да си бае – с червен конец я връзва, не помага. Брадавичката си остана, за проклетия.
Влезе Павлю.
– Добър вечер.
– Дал ти Бог добро.
Марчето стоеше гърбом, слагаше във възела премяната. Лицето й пламна до крайчеца на ушите. Затупа сърцето, от страх ли, бозна защо. Павлю мина, седна до лавичката.
– Дигна ли плета? – запита Еленка.
– Оф, дигнах го, ами за много ли? Пусти крави, пак ще го сатурясат. Марче – обърна се той към момичето. – Гледай си кравата, мари, кога си иде от говедаря. Пущината, тя бутна плета.
– Донка Съмова ще гледа – тихо отвърна момичето.
– Тъй ли?
– Не инак.
Павлю се засмя и протегна ръка да я прегърне, но Марчето избяга.
– Оле, безсрамник!
– Да те целуна! – извика Павлю и скочи да я гони. Момичетата се развикаха. Гостенката избяга в хаята, а Еленка вънка.
Настигна я Павлю до прага, път й прегради на вратата. Сграбчи я в ръцете си.
– Оле, Павле, срама имай!
– Обичам те, Марче!
– Колкото Донка, или повече?
– Ще се разсърдя…
– Ами? Махай се!…
Момичето го бутна, разтвори вратата и изскочи в двора. До вратнята я чакаше Еленка.
– Целуна ли те?
– Ами, да не съм луда…
Те се разделиха и тръгнаха да викат – Еленка в долненско, Марчето на Загоре в махалата. На Загоре ходеше Марчето, мина край Съмовия двор, мина-отмина, не влезе. «Ще чакаш, кусура ти седянка…»
До мръкване цяло село знаеше: у Вълкови тая вечер седянка ще има. Гостенка им дошла от Чушмата.
Момите изваждаха от сандъците най-новите си премени, обличаха се, оглеждаха се пред огледалата, за да не би, пази Боже, кусур някакъв да има, цяло село да я огълчи после. Забраждаха нови шалчета. Нови рокли, нови сакове. Окачваха стари майчини гердани, златни, от турско. Ергените препасваха червени пояси – широки колкото четирите пръста на ръката, бекярски. Туряха нови агнешки калпаци, обуваха казашки чизми «яблочко», също ергенски, нова мода, от войната, махновци я донесоха.
Старите гледаха сборията и клатеха глави: акъл няма Вълко. Тъй ли му допекло сега сбория да чини? Годината е лоша, времената са тревожни. Хляб има за месец-два, а какво ще е после – бозна. Земята е неорана от три години, от войната. Там, гдето по-рано вирееше тучно жито, гдето наливаше тежкия, клюмнал надолу клас, като пълна медовина – тая пролет избухна бурен та заглуши и зимници, и летници.
Тая пролет излязоха да сеят, ами то сее ли се? Твърдо като камък, палешникът се чупи. Посяха горе-долу, то пък дъжд не валя. Цяла пролет духаха бердянските горещи ветрища, изсушиха земята, вкамениха я. Друго време на Гергьовден житата скриваха гарга като кацне, а тая пролет по това време кърът бе чер.
Житото не покълна. Пресяха го с просо, ама без дъжд ли е, и просото покара тук-таме, на боб-зърно. Чукаха го, по два медника от нива взеха. Сега с пасат се залъгват. А зимата иде, в Русия окръгом е глад, война е още. Из трапища, из глухите друмища и кръстопътища върлуват разбойници, дебнат пътниците, грабят и убиват.
А Вълко сега му е допекло за седянка. Тя гостенката си е гостенка. Друго време има за веселия. Па и кой ли ще отиде? Няма да се съберат.
А те се събраха, въпреки че никой не бе вечерял, а мнозина не пладнували.
Двете Вълкови къщи – голямата и хаята, бяха препълнени. В голямата на лавицата са момите. Плетат дантели за оборки, бродират кърпички за изгорите. Редом са ергените, разплитат кълбетата, помагат. Тя и помощта е такава, ама за адет е, да се задирят. В хаята, в ъгъла до варелчето, са насядали по турски, купом, ергени. Тонката разправя нещо, а какво – не се чува. Момичетата се ослушват, но нищо не чуват. Тонката разправя шепнишката и в ъгъла от време на време избухва смях.
Момичетата от яд почват песен – за жътварите. Как жени жито жънали, а бурята снопите съборила. На момите вдигнала полите, та се смели момците. На ергени калпаци свалила, пуста буря немирница!
Като изпяха жътварската, Еленка сложи плоча на грамофона. Тя чакаше Тонката да седне при нея, но той е в ъгъла, па дори не поглежда насам.
– Не е ли сърдит? Защо ли пък се цупи, Божичке?
А в хаята до варелчето момчетата със затаен дъх слушат. Сгушили се един до друг тъй, че усещат как сърцата им туптят.
– Писмото е от Кавказ – шепне Тонката. – Леля пише. Стигнали добре с чавунка до Мариупол, а там по море с параход. Калеко се цанил у грузините, царевица бере. Грузините ги хранят, па още им дали по десет пуда брашно. Криво-ляво, до ново имат…
– Ха! Да имах десет пуда!…
– Трай, не прекъсвай. А отгоре брашното и пари им дали.
– Гледай, работа за нас.
– Кой му иска пари, брашно да даде.
– Без пари живот има, ако кошът е пълен…
– Тъй е, ама далеч ли е тоя пусти Кавказ?
Тонката върти писмото в ръцете. Лицето му е загрижено.
– Далеко е, пущината. Цял месец път.
В ъгъла е тихо. Погледите са надолу, сърцата морно отекчават времето, а то лети, не трае, не ще да чува, не ще да знае. Далеч е Кавказ, но хамбарът е празен.
– Кажи, Тонка…
– Както речеш, тъй да е. Бог ни е на помощ.
Тонката избърса омразната сълза, тъй ненавреме капнала на бузата.
– Аз тъй мисля, момчета. Кавказ е далеч, но гладът е близо. Ако стигнем, хляб ще спечелим. Млади сме, и царевица ще берем, и камъни ще чупим. А тук какво да чакаме? Пасат имаме до Коледа, ами после? Нека по-добре моя пай остане за мама, аз ще си намеря там. Който иска, да тръгнем в неделя, няма какво да чакаме.
– Рано е, Тонка. Смисли се…
– Не е рано. Ще скрипнат мразове, студища идат. Казвай, Павле, решаваш ли?
– Изход няма, Тонка.
– Ти, Тотка?
– С бати и аз тръгвам.
– Гонко?
Мълчание. Момчето гледа надолу. Младо е. Седемнадесет години. Щяха да го женят тая есен. Ей я изгората, преде с дружките си и час по час поглежда насам. Не тъй леко се оставя бащина стряха. Пътят е далечен и опасен, а той отвъд Берда не е ходил.
– Решавай – пита Тонката. – Ако не щеш, не те пресилваме.
– Може би хамбарът да е пълен?
– Хо-о! С трици!
– С паяжина!
– С мишки!
– С вехти кириши!
– С таласъми…
В кюшето избухва смях.
– Ще дойда – шепне Гонко.
Момчетата облекчено въздишат.
– Ти, Чембар?
– А бе, брате, не в Кавказ, ами в джендема, ако там хляб дават. Огладнях, братя, огладнях. Червата ми се свиха от чукундура.
Пак избухва смях…
– Насядали, пусти турци, хората огълчат – възмущават се момите.
– Вие си гледайте хурките, то не е ваше работа!
– Иване?
– Идвам.
– Матьо?
– Ще дойде…
Ред по ред. Те са двадесет и четири. Никой не се отказа. Решено е, в неделя сутринта път ще поемат, а до неделя никому да не казват. Но тайната трае от ден до пладне.
Павлю стана от ъгъла и отиде при Марчето на лавичката. Поздрави я, но момичето не отвърна. Павлю вдигна кълбото, намота преждата.
– Оглуша ли?
– От присмивките оглушах – отвърна ядосано Марчето.
– От какви присмивки? Не разбирам.
– Питай баба Александрица, тя разбира.
– Ако се цупиш, ще се махна…
– Оле, махай се, кой те държи? Щом ти са толкоз мили ония в ъгъла.
– Какво ти са криви момчетата?
– За сто! Дошли на седянка и се кикотят. Чисти турци.
– Не се кикотим, лаф си имаме. Не се сърди, Марче, тежко ми е на сърцето…
Момичето разбра, че е станало нещо лошо за Павлю. Да не го бият горненци заради нея? Или дружината го е прокудила?
Марчето остави хурката, загледа го.
– Какво ти е, Павле?
– Нищо, не ме питай…
– Ох, лъжеш ме. Криеш нещо, не ме мъчи.
– Не мога, Марче, дума съм дал.
– Тъй ли? Тогава иди при тая, на която дума си дал…
– Не ме разбра, Марче. На Тонката дадох дума.
– А, тъй ли? Тоя хубостник измъчва Еленка, а ти дума си му дал. На кого клетвар си станал! Олеле, ще кажа на Еленка, да знае какъв брат си има…
– Чакай, Марче, не казвай на Еленка. На тебе ще кажа, но ти да си мълчиш.
И той разказа за писмото, за далечния Кавказ, дето има хляб и човек може да се прехрани. В неделя ще отиват. Хляб ще докарат, селото от глад да спасят. Пролетта ще се върнат. Да го чака. Нали и там е Господ, и там е Божие.
Павлю се бои да я погледне в очите, защото в тях блестят сълзи. Нека тя не знае какво му е на сърцето.
– Ох, страх ме е да те пусна…
– Ще се върна, Марче. Чакай ме…
Той излиза в двора и дава път на сълзите си.
Разплакана, Марчето отиде при Еленка.
– Нашите отиват в Кавказ!
Сега цялата седянка разбра за какво си шушнаха момчетата в ъгъла. Момичетата се развикаха, като по умряло. Отиваха братя, роднини в някакъв си пусти Кавказ, дето гърми та не вали, късмет да дирят. Към ъгъла си пробиваше път баба Вела, майката на Тонката. Дойде, прегърна сина, занарежда:
– Сине, сине, защо, сине, съм те гледала, па ме оставяш сама да мра. Не отивай, сине, на пустия му Кавказ, няма там Господ, сине, турци са там!
След малко седянката се пръсна. Не бе рано, пееха трети петли. Из селото тук-таме джавкаха сънни псетата. Като излязоха на мегдана, момчетата запяха руска песен за убития казак под ракитата.
Тиха е есенната нощ в Таврия. Откъм Лозоватка лъхна ветрец, стресна каваците от дрямка. Зашушнаха нещо листцата, а какво – нощта не го каза. Тежко й бе на нея, че есен дойде, капят последните листца на стария кавак и няма с кого да си шушука, няма кому да повери злокобните си тайни.