Прозорими росами ранок умився,
А я зустрічаю осінню біду:
І літо згоріло, і холод наснився,
І сонце зів’яло, як айстри в саду.
А вітер розгонистий рветься на волю,
Вистуджує душу, привносить в буття
Все те, що єднала насмішниця доля, –
І буйну жагу, і гірке забуття.
Коли заблукаю осінньої днини
І туга своє павутиння сплете,
Стареньку домівку назавжди покину,
А стежка моя споришем поросте.
Коли одвернуся від цілого світу,
Втомившись навік од щемливих тривог,
Розтануть на обрії зими і літа,
Які не судилось ділити на двох.
Услід журавлям я глядітиму знову,
Їх клин гордовитий поволі зника…
…Як схожа на листя – пожухле кленове –
Засмагла під сонцем стареча рука.
Присвята Катерин Б локур
© Copyright: Нелли Топская, 2018
Свидетельство о публикации №118021304800
Свидетельство о публикации №118021304800
Рецензии