Доки живi

Як же хотілося бути маленьким, щасливим дівчатком,
тим, що співає, стрибає, радіє, що є...
як же хотілось за руки тримаючись з мамою й татком,
бігти назустріч світилу, що, росами вмите, встає...
боляче досі, як на дитячі світлини погляну,-
там, в величезних очах, недитячий ховається страх,
там від батьків за дитинство отримані рани,
ні, не тілесні,- душевні, тому їх помітно в очах...
боляче досі... хоча вже давненько ні татка, ні мами...
їхні провини донині ятряться в мені...
як то безглуздо,- плекати обрАзи роками,
ними руйнуючи ранки щасливі і дні
Я і матуся, і бабця, і хиб - незліченно,
сором за деякі вчинки нестерпно пече...
що як в синочка довічна образа на мене?
Може вселилась вона до СергІйкових світлих очей?..
Треба пробачить! Батьків... і себе, одним махом...
щоб народилась надія,- пробачить синок...
Доки живі, до землі не вернулися прахом,
маємо шанс повернути до кращих стежОк.