Я лиш пазл...

Я сьогодні вдихнула бархатисті ночі,
Такі п'янкі і одурманені на смак,
Не встигла собі поглянути у очі,
Та волю так міцно стиснути в кулак.

Та ось вже зірка впала на плечі,
Такі стомлені від горя і образ,
Я знаю що сумувати небезпечно,
Можна серцем скам'яніти враз.

Але сльози чомусь капають частіше,
М'яка усмішка змінилась на сум,
Не хочеться солоду ванілі більше,
А лиш дрімати під шепіт гітарних струн.

Чи то доля розставила болючі капкани,
Чи то я давно не бачу очевидних речей,
Але в голові все частіше розпечені вулкани,
Та з картин минулого будується музей.

І тільки холод ночі тебе обіймає ніжно,
Щось шепоче і веде кудись за руку у тінь,
А я марно пручалась та просила слізно,
Не відбирати у очей останніх мерехтінь.

Та блиск очей з кожним днем все гасне,
Дзвінкий, закоханий голос в'яне як бур'ян,
А я лиш пазл у всьому всесвіті власне,
Як зникаючий дим, який випускає кальян...