Дверi до раю

Я приєдналася за сніданком до чоловіка.
Він руками хліб хрусткий розламав,
Ніби про голод геть не зі слухів знав.
Коли підняв він повіки,
То з очей хотілось напитися,
Ніби водою чистою з криниці глибокої.
Чи, може, краще втопитися,
Щоб не лишитися спокою.

Я пила, пила і сльозами вмивалась,
Його досвід та біль з моєю кров’ю мішались.
Здавалось усім, що він юродивий,
А він просто знав, що таке відданість і сміливість.
Боротися вмів і цінував кожну свою хвилину,
Не мав спокою сам, та вмів розрадити найсумнішу людину.

Стару жінку іноді бачу.
Вона терпить усе, хоча й завжди плаче.
Поводиться з хлібом бабуся так, як і той чоловік.
Пам’ятає голодний час, ніби було це торік.

Оплакує всіх нещасних, слабких та безпорадних.
Оплакує й тих, про кого забули давно.
Хтось пише книжки, про загиблих знімає кіно,
Але виглядає все це штучно і маскарадно.

Коли сльозами омиється прах спочивших людей,
За кожну трагедію хтось сповна постраждає,
Саме тоді людство наблизиться до дверей,
За якими спокою й щастя завжди світло сяє.