Мишо Хаджiйський. Козяча гайда

Мишо Хаджійський
КОЗЯЧА ГАЙДА (1)


У давню давнину часи в нас були темні, а місцина – дике пустище. Там, де сьогодні Стайкові могили, в Преславському степу, било джерело й стояли овчарські мандри (2). Якось зимою вівчарі повели свої отари до Криму, щоб там зиму зимувати. У той рік Бог дав добрі пасовиська й теплі дні; снігу не було. Проте напали на вівчарів татари, й досі про бідолах ані слуху, ані духу. Це ж людина, наситу не знає. Вовчиця, розірвавши вівцю й наситившись, йде до лігва на відпочинок. Сита, вона зовсім не страшна, не люта. Сита вовчиця лагідна, як ягня.А ми гірші за вовків: побачивши чужу землю, Господа забуваємо.
У нас в Таврії води й пасовищ – сто мандрів облаштовуй. Нащо було їм ходити до татар! Хіба Крим не чужа земля! Залишайся собі тут, не зазіхай на чуже! Дав Бог усім людям і землю, й воду, й пасовища. Бач, здалося їм замало, то пішли у Крим. Порізали їх татари. То Господь покарав їх.
Там, де сьогодні Стайкові могили, було велике джерело. З трьох ключів била вода, вона заливала степ і пасовища. Дід Стайко був знакомитий болярин (3), він оселився в цій місцині, бо тут було багато землі. Підняв обійстя коло джерела. Сам-один у степу – цілий день ідеш на схід сонця – живої душі не стрінеш. Два йдеш на захід – живої душі не стрінеш. Стільки землі дав діду Стайкові руський цар за яку – не знати – добрість, за дружбу потаємну. Пустив дід Стайко своїх овець – сто арапів пасли їх, у п’ять мандрів не уміщалися. Як лічитимеш їх одна по одній, рахуватимеш від п’ятниці до п’ятниці. Стільки от овець дав дідові Стойку молдовський управитель за яку – не знати – добрість, за дружбу потаємну. І знай – не влаштовувало це діда Стайка, все мало йому видавалося.
Болгарське поселення розляглося на шляху, а шлях той перерізав землю діда Стайка. Проходили каравани шляхом, йшли в Бердянку (4) жито продавати. Виходив дід Стайко на шлях – мита хотів. За те, що землю його топчуть – три шага, за те, що коні п’ють з джерела – два шага. І платили караванники за те, що землю його топчуть, а от за воду – відмовлялися, бо вода – вона, мовляв, від Господа, для всіх її Господь дав. Болярин розгнівався. Заткнув джерела вовною, а зверху поклав млинарські камені.
Пересохли джерела, не було де караванникам коней напувати.
– Бог тебе покарає, – говорили йому подорожні.
– Боже – то є Боже, а моє – то моє, – відвертав болярин.
Одного разу проходив караван, везли козенят в Бердянку. Здалеку йшов караван, в дорозі їх і зуспіла ніч.
Зупинив дід Стайко подорожніх на шляху, по три шаги попросив. Дали йому караванники по три шаги, нічого йому не сказали. І знову здалося йому, що то буде замало, попросив ще по три шаги. Дали йому караванники ще по три шаги, нічого не сказали й пішли собі. Глянув дід Стайко на гроші, а вони виблискують у місячному сяєві, наче з вогню карбовані.
– Дивна справа! – подумав болярин. – Скільки живу на світі, а таких грошей не бачив. Пішов він додому, аж тут вчулося йому мекання козеняти. «Впало з воза», – подумав дід Стайко, підійшов та й схопив його. Караван був ще близенько, чути було, як стукотіли повозки, але жадібний був Стайко, не гукнув до подорожників. Узявши козеня на руки, пестив його та приказував:
– Рости, рости, козенятку, рости й виростай, то з тебе дід собі гайду зробить.
– З мене чи вийде гайда, чи ні, – відвернуло козеня людським голосом, – а от з тебе стане.
Сказало й загубилося, а в діда Стайка болярина жовчник  зі страху луснув. Вранці арапи знайшли його – й що вони побачили: страшні чорни змії кублилися в руках діда Стайка, а грошей не було. І оскільки арапи були іновірцями, то навіть «хай Бог його простить» не сказали.

1 гайда - волинка.
2 мандра – загін, місце для доїння овець.
3 болярин – хазяїн, господар.
4 Бердянка – простомовна назва міста Бердянськ.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

Мишо Хаджийски
КОЗЯ ГАЙДА

В стара старина времето по нас било глухо, а мястото – дива пустош. Дето днес са Стайковите могили, в Преславския кър, имало е извор голям и мандри овчарски е имало. Но една зима овчарите повели стадата си в Каръма, там зима да зимуват. Дал беше Бог тогава хубави пасища и топли дни, сняг не паднал. Но нападнали ги татарите, та не се чуха, не се видяха до ден днешен. То нали е човек, насита няма. Вълчица разкъсва овци, насити се, па отива в леговището на отмора. Кога е сита, нито е страшна, нито е зла. И агне я музи. А ние сме по-лоши от вълците: видяхме чужда земя, та Господ забравихме.
По нас в Таврия води и пасища – сто мандри да свъртиш. Що им трябвало да ходят при татарите! Нали Кърмъка е чужда земя. Стой си тук, не се лакоми! Дал е Бог за всички хора и земи, и води, и пасища. Разгеле, видя им се малко, та отидоха в Каръма. Изклаха ги татарите. Господ ги наказа.
Дето днес са Стайковите могили имало е извор голям. От три извора извира вода, та заляла къра и пасищата. Дядо Стайко бил прочут болярин, заселил се в тия места, защото земя тук имало много. Издигнал държовище край изворите. Сам-самичък в степта – ден вървиш към изгрев, няма жива дея. Два вървиш на заход, няма жива дея. Толкоз земя дал на дяда Стайка руският цар за добрини незнайни, за дружба скритна. Пуснал дядо Стайко овцете си – сто арапина ги пасли, в пет мандри не се побирали. Ако една по една ги броиш, от петък до петък ще ги броиш. Толкоз овце дал на дяда Стайка молдовският каймакамин за добрини незнайни, за дружба скритна. И пак каил не станал дядо Стайко, малко му се видяло.
Българското държовище било на друма, а друмът прерязвал земите на дядото. Минавали кервани по друма, отивали в Бердянка жито да продават. Излизал дядо Стайко на друма, мито искал; задето земята му газят – три шаха, задето конете поят на изворите – два шаха. Плащали керванджии, задето земята му газят, но за водата отказвали, защото водата е от Господа, за всички Господ я дал. Боляринът се разсърдил. Запушил изворите с вълна, а отгоре сложил воденични камъни.
Пресъхнали изворите, нямало де керванджии конете си да поят.
– Бог ще те накаже – казвали му пътници.
– Божието си е Божо, моето мое – отвърнал боляринът.
Минал веднъж керван, козлета карали в Бердянка. От далеч идел керванът, в път замръкнал.
Спрял ги на друма дядо Стайко, по три шаха поискал. Дали му керванджиите по три шаха, нищо не казали. Пак каил не станал боляринът, поискал още по три шаха. Дали му керванджии още по три шаха, нищо не казали и си отишли. Погледнал дядо Стайко парите, а те лъщят на месечината, като от огън да са.
– Чудна работа! – помислил си боляринът. – Колко свят светувам, а такива пари не съм виждал. Тръгнал да си отива, ала дочуло му се козле да блее. «Паднало от каруцата» – помислил си дядо Стайко, па стигнал, та го хванал. Близо бил керванът, чувало се как тракат каруците, но лакомия бил дядо Стайко, не обадил на пътниците. Взел козлето на ръце, милвал го и му нареждал:
– Расни, расни, козленце, расни да пораснеш, та дядо гайда ще си направи от теб.
– От мене гайда я стане, я не – отвърнало козлето с човешки глас, – ала от тебе гайда ще стане. Казало и не се видяло, а на дяда Стайка болярина злъчката се пукнала от страх. Сутринта арапите го намерили на друма и що да видят: страшни черни змии се свили в ръцете на дяда Стайка, а пари нямало. И понеже арапите били друговерци, и «Бог да го прости» не казали.