Дума

Сумно я дивлюся на роки свої!
Їх барви – чи чорнобриві, чи молочні,
І всі мої знання і сумніви,
Байдикують і сивіють у мені.
Моє життя, і має сенс, і ні!
Мій меч вже не гострий, та ще сяє,
Ллє хлющ на мої досвітнії вогні,
Гасить їх, і сіль із мене вимиває.
Злиденні ми, коли в утробі,
Не знаємо про гріхи батьків,
І доля нас не вчить, а відразу ломить,
Мов ногою на сухому зіллі.
Батьки нам радять, та чи вчуваємо ми їх?
Їх добрий норов нам здається, мов тиран,
В могилу ми лягаємо нещасні  і невідомі,
І глузуємо з життя, з своїх дзеркал.
Добро і зло я вас вже відчуваю,
Із своєю тінню борюся я на смерть,
Та влади над серцем і душею я не маю,
Мов айсберг я міцний, та в океані тану.
Поет жадає звільнити серце,
Від суєти суєт,
Та тільки він до неба заволає,
Пророчить починає його хрест.
Я небо буду цілувати,
Його я батьком назову,
З собою я буду воювати,
Аж поки в землю не впаду.