Спогади

                Спогади…
Коли стиха напружена блакить,
Проміння сонця гасне наодинці...
Карета ночі приїжджає вмить,
І замика ключі у темній скриньці.

Мені до серця ця нічна пора,
Коли на небі засіяють зорі…
Вони немов маяк у темнім морі,
Як райдуга,що після дощу співа.

В такі добірні лагідні хвилини
Сідаєм з мамою удвох погомоніть…
Про що завгодно,тільки безупинно.
Так хочеться в такі хвилини жить!

Слова злітають з уст,немов зірниці.
Так весело і хороше в цю мить!..
Збирає в кошик зібрані суниці
Душа,яка нітрохи не болить.

Вдивляюсь в очі милої матусі
І бачу,як дитинство пропливло…
То я весела,то чомусь не в дусі,
І відчуваю мамине тепло.

Здається,знаю вічність її руки,
Усмішку,чуть утомлену,просту,
І стан її,її пряму ходу,
І пісні мить,коли лунають звуки.

Пробач за скупо сказані слова,
Ну і  за ті,що не завжди казала…
І за сльозу,що потайки ховала,
 За все-усе,ріднесенька моя.

Бо спішимо до літа від весни
І часом не завжди ми помічаєм,
Що головне в житті  цьому втрачаєм,
В безкраїм морі радості й пітьми.


Рецензии