За царя Тимка, коли Земля була тонка, жив собi коз

За царя Тимка,
Коли Земля була тонка,
Жив собі козак.
Пішов якось у кабак,
На столі з перцем горілка,
Дивиться – дівка!
Очі карі, стан тонкий,
Голос теж (мабуть) дзвінкий.
Одним словом - краса неземна!
І зовсім одна…
Погода була чи то травнева, чи майська,
А дівка не справжня, а тайська!
Та не знав цього наш козак,
Пішов до неї і так, і ось так,
Павою навкруги ходить,
Очей не зводить!
А дівка сидить собі у своєму міні,
Та п’є чи ситро, чи мартіні.
Ну що робити, не зупинятися ж на пів дороги,
Треба брати бика за роги!
Козак на дівчину споглядає,
Та поруч сідає.
І каже:
«Любов завжди підкаже.
Мені підказала, що ти – моя доля!
І жити без тебе мені вже не воля,
Без тебе собі я не бачу життя!
Ти чуєш? То серденька мого биття!
Дивлюсь я на тебе, і серденько б’ється!
І квітка любові до сонечка в’ється!
Я твій! Назавжди! Назавжди! До межі!
Як звати тебе, моя любо, скажи?»
Зітхнула дівчина, допила сітро,
Та каже прокуреним басом: «Петро».

05.01.18