Яничари

Колись, давно було, ті дні пройшли...
Гаї весною гарно розквітали.
Красиві люди на просторах тих жили,
Невтомно, безупинно працювали.

Сіяли жито і ростили сад,
І мальовничі села будували.
Кохали хлопці молоді дівчат,
Зірки їм з неба часто діставали.

Та не завжди був спокій у місцях тих,
Ворожа сила часто нападала,
Вбивали діток і людей старих,
А молодь, щоб продати, забирала.

Також хватали ще малих хлоп‘ят,
Їх у полон жорстокий віддавали,
Ростили воїнами цих малят
І яничарами їх називали.

Було страшніш то всякої біди,
Бо на війні свою рідню вбивали.
Навіть не знали, що цинічні вороги,
Для цього їх до війська віддавали.

Яка жорстока та підступність ворогів —
На матір сина слали, а на брата — брата.
І як земля терпіла тих катів —
Болючіше не можна катувати.

Ломали душі, психіку дітей,
Бо в пам‘яті ще часто залишались
Лани, сади, говір своїх людей,
А може й очі мамині зостались.

Жорстокий вік... Та він не закінчивсь,
Буває й зараз брат іде на брата.
Можливо відголосок залишивсь, 
Як яничарів посилала рука ката.