Повернулися із вирію ключі птахів,
Щось весна в душі надовго забарилася.
Наче й світ звичайний, та, однак, все ж не такий,
Не зійшлись дороги, що обабіч вилися.
Затужив мій ангел від даремності натхнень,
Від безвихіддя подій, ущерть знесилився.
Сів на камінь придорожній, так просидів день,
Крила знявши білосніжні, вмить насмілився.
– Хочеш в небо бірюзове? Забирай собі!
Політаєш стрімко між хмарин, розвієшся…
Я твоє рвання вподобав, навіть чую біль,
Понесу твій жереб, об льоди поріжуся…
Посміхнулася душа наївності з висот:
– Ні, не треба крил, нехай не згасне сяяння.
Тільки поруч йди, оце найбільша із щедрот,
Десь у снах столиких, хоч у диких мареннях.
Стало легше вірити в повернення весни…
Підморгнуло сонце між небес нахмурених.
Поступово мій хранитель у промінні зник,
Розбудивши в серці проліски зажурені.
20:38, 19.12.2017 рік.
Зображення: http://www.way2self.in.ua
Крила знявши бiлоснiжнi
© Copyright: Прокопенко Юрий, 2017
Свидетельство о публикации №117121910975
Свидетельство о публикации №117121910975
Рецензии