Батькам

Як боляче мені, коли вдивляюсь
В ті очі, що колись були ясні.
Їх згаснення прийняти відмовляюсь:
Можливо, знов засяють навесні?

Так боляче, що хочеться кричати,
Кричати, щоб почули на весь світ.
Бо очі ті - то очі мами й тата,
Вони повинні сяяти навік.

Душі моєї крик ніхто не чує:
Давно байдужість ходить серед нас.
І плин років ніяк ти не скасуєш,
На жаль, не можна зупинити час.

Ми швидко ростемо для двох людей.
Для нас вони ж так швидко постаріють.
А все від тих недоспаних ночей:
Хвилюючись за нас, вони сивіють.

Дивлюсь в обличчя я своїх батьків:
В них зморшки поселилися давно.
Це результат проплинувших років,
Краси не стало менше все одно.

Краса - в надії, вірі і любові,
У їх підтримці, що б там не було.
У теплій справжній батьківській розмові
На кухні вдома за старим столом...

Доросла вже і добре розумію:
Згасання це ніяк не зупинить.
В безвиході я ніби кам'янію...
Що вдіяти, щоб все це сповільнить?

Мої батьки, вам до землі вклоняюсь,
А у душі ідуть дощі рясні,
Бо боляче мені, коли вдивляюсь
В ті очі, що колись були ясні...