Моя отцовщена

                Батькова  хата.

До  батьківської  хати  лину  в  гори,
До  полонин , де  бігала  я  боса,
Для  мене  там  лісів  співають  хори,
Де  мама  долю  заплітала  в  коси.

До  тих  дібров  душа  моя  пришита,
У  снах  я  часто  ходжу  за  водою,
Сорочка  в  тата  бісером  розшита,
І  мама  біля  хати -  молодою.

Четверо  нас  мама  колисала,
І  щастя  всім  просила  в  Бога,
Та  доля  нас  усіх  позабирала,
У  світи  від  рідного  порога.

Та  батьківську  я  хату  не  забуду,
Її  я  маю  завжди  памятати.
У  снах ,  як  у ( ЄСЕНІНА)  я  буду,
Корови рижі  з  татом  випасати.

Та  це  у  снах ,  а  в  дійсності  вже  пізно,
Бо  тата  уже  нашого  немає,
Від  нас  пішов  він  цього  літа  слізно,
Тепер  у  світі  іншім  спочиває.

Одинока  сива  наша  мати,
Неможе  у  ночі  очей  зімкнути,
А  за  вікном  осінній  запах  мяти,
Хоче  ароматом  пригорнути.

І  мені  душа  теж  розболілась, 
Хочеться  очам  трохи  сплакнути,
Щоб  мамі  трохи  рана  загоїлась,
Тепло  своє  їй  мушу  повернути.

До  батьківської  хати  знову  лину,
Щоб  дати  мамі  хоч  якусь  розраду,
Дарувати  радості  краплину,
Повезу  їй  торбу  винограду.

Собі  завжди  тримаю  за  основу,
Таке  солодке  ,  тепле  слово – мати,
Над  столом  схилилась  мама  знову,
Щоб  за  нас  молитву  прочитати.

За  дітей  своїх,  вже  тоже  сивих,
Мама  завжди  подяку  шепче  Богу,
Поглядом  очей  сумних  і  милих,
Проводжає  знов  мене  в  дорогу.

Автор: Н.П.Рубан.