Така мінорна у душі сльота,
під шквали вітру...
З очей твоїх біжить якась вода,-
давай-но витру...
НащО ця сирість,- пОминки хіба?
Ти ж хлопчик зрілий...
Засіли в серці сірість і журба...
Коли й поспіли?
Не плач, коханий, доки бід нема,-
по волі Бога...
стосунки наші для обох тюрма,
ще й засторога.
Мине ця мжичка, вдарять холодИ,
засіє снігом...
Те, що ми порізнь - тільки півбіди,
от разом - лихо.
Отож, всміхнись, недоленьці назло,
не давши й знаку...
за щастя, що між нас колись жило
Творцю подякуй.
Мiнор
© Copyright: Ева Сокол 2, 2017
Свидетельство о публикации №117111900882
Свидетельство о публикации №117111900882
Рецензии