406. Василь Стус. Ты помнишь ночь? великую ту ночь

Ты помнишь ночь?  великую ту ночь?
И возле нас уральская речушка
да сосны (те, что соснами зовутся),
да тишина (сейчас волной сошла).
А помнишь ли? Так много забываем
за временем: всех нас переиначит
когда-нибудь. А требуется помнить?

А надо помнить. Потому запомни.
Палатка полыхала. Полыхали
воспоминанья красным петухом,
а шишки недозрелые, кедровые
не трескались – чадили на огне.

И звезды в небе цвета фиолета?
Еще сказал ты: это цвет безумья
И часа судного. А нет суда,
Но уж заходит что-то. Будто дождь.
Полнеба гоготало в наши души.
Земная сфера морщилась от жара,
и придавила память сферы душ,
и полсебя вослед за сном ушло.
Что было то? Не знаю. Что то будет –
Не ведаю. Но все же вопрошаю
Далекую, Разлучную, Немую:
Мгновенья даже  хватит до тебя?
Тогда зачем года? Зачем скольженье
с лица и с опыта? И миг зачем
крадущийся: вгоняет в детство,
как гвоздь вбивает в гробовую доску?

Ты помнишь ночь?
1968


Ти пам'ятаєш ніч? велику ніч?
І десь побіля нас уральська річка
та сосни (ті, що соснами зовуться),
та тиша (ледве врунами зійшла).
А пам'ятаєш? Так багато губим
за пам'яттю: колись переінакшить
з нас кождого. А треба пам'ятати?

А треба пам'ятати. І затям.
Палахкотів намет. Палахкотіли
в нас спомини, немов півні червоні,
а кедрові шишки, ще недозрілі,
не тріскали — чаділи на вогні.

І зорі в фіолетовому небі?
Ще ти казав: це колір божевілля
і судного часу. Немає суду,
та вже заходить щось. Немов на дощ.
Півнеба гоготіло в наші душі.
Земна півкуля брижилась од жару,
і півдуші ті спогади приспали,
і півсебе услід за сном пішло.
Що то було? Не знаю. Що то буде —
не відаю. Але не раз питаю
Далекої, Розлучної, Німої:
до тебе навіть миті вистає?
Тоді нащо літа? Навіщо спади
з лиця і з досвіду? І мить навіщо
скрадлива: вганяє у дитинство,
неначе цвях у дошку гробову?

Ти пам'ятаєш ніч?
1968