Каролина

Кароліна

«Кохайтеся, чорнобриві»,
Як вам час настане,
Поки в вас жага любові
Не вмре, не зів’яне.
Буде вогником горіти
В очах достатку,
Задля цього варто жити,
Про кохання говорити
З вечора до ранку.
Виростала Кароліна
Одна у родині,
Мала чорні бровенята,
Мала очі сині,
Як озерця, що блищать
Чистою водою,
Ще пишалась Кароліна
Довгою косою.
Непогано вчилась в школі,
Танцювать любила,
І для неї ясне сонце
Кожен день світило.
Жодна хмарка в синім небі
Їй не заважала,
І жила вона в достатку
І горя не знала.
Тіні, туш і гарні сукні,
Ще й своя кімната,
Хоч була її сім’я
Не дуже багата.
І старалася бабуся,
І дідусь теж мріяв,
Щоб єдина їх онука
Жила в щасті й мирі.
І тому вони купили
За містом садибу,
Де могли відпочивати
І ловити рибу.
Навкруги ліси, озера
І повітря чисте,
Освіщає їх оселю
Сонце променисте.
І раділа Кароліна
Душевній розраді,
Їй, здавалось, що не буде
Горя на заваді.
Літо в гості поспішало,
Рік шкільний кінчився,
Кароліні на шляху
Парубок зустрівся.
Трішки старший, після школи
В армію збирався
А, побачивши дівчину,
В неї закохався.
Закохався в оченята,
В брови, в коси пишні,
У солодкі соковиті
Губи, наче вишні.
Бачив, як вона ступала
Лебідкою тихо,
Не хотів їй причинити
Ніякого лиха.
Підглядав за нею часто,
Соромився наче.
Дуже добре їй жилося
З батьками на дачі.
І стояли їх будинки
Навмисне навпроти,
А батьки не помічали,
Про сад їх турботи,
Що посіять, посадити,
Скільки поливати,
Щоб хороший урожай
У садочку мати.
В перший раз він тільки глянув,
В другий – посміхнувся
Щиро й просто їй у вічі
І руки торкнувся,
І тривала їх розмова
Про любов до рання,
Поки не потухла в небі
Зіронька остання.
Зустрічалися вони
На березі річки,
Прикривала їх кохання
Таємничість нічки.
Дарував він їй букети
Троянд просто з саду,
Білосніжних і рожевих,
Любив свою ладу.
Так і літо провели
У любові й щасті,
Їм здавалось, що усе
Приховати вдасться,
Кароліна повернулась
В місто на навчання,
Поступово забувалось
Те дачне кохання.
Інколи його згадає
І дістане фото,
Та звалилася на неї
Зненацька турбота.
Почувалася погано,
Тому її мати
За донечку і в лікарню,
Треба лікувати.
Що робити їй? Вагітна
Бідна Кароліна,
Замість університету
З'явиться дитина.
Довго думали, гадали:
Чим все закінчиться?
А матері Кароліни
Ночами не спиться.
«Донька зовсім молода,
Помилка – дитина,
Ще зустріне свою долю
Згодом Кароліна.
Тож нехай їй гарний хлопець
Врешті попадеться,
Зникне в небі чорна хмара,
Сонце посміхнеться».
Мрії, мрії... Місяць світить.
«Хай буде щаслива!
Нашій волі підкориться,
Ніжна, терпелива...
Ми поганого не хочем,
Хай буде здорова,
І забуде вона зовсім
Пору світанкову.
А дитину – позбутися,
Чи, може, лишити?
Кароліна ще школярка,
Де ж дитині жити?»
І бабуся знайшла вихід,
Його приховала,
Щоб і сама Кароліна
Про нього не знала.
Домовились про навчання
У приватній школі,
І прийшлося Кароліні
Скоритися долі.
Щоб не шкодити здоров'ю,
Дитину лишили,
«Та без неї буде краще», –
Родичі рішили.
І як тільки народився
Малесенький хлопчик,
У вікно до Кароліни
Постукав горобчик.
А дитинка заплакала.
І до мами хоче,
Не вона, а інша з ним
Буде дні і ночі.
Кароліна за синочком
Не дуже страждала,
Бо вона не розуміла,
Що життя зламала,
Годувальниця знайшлася
Малому спочатку,
Все тримали у секреті,
Та все по порядку,
Із лікарні через тиждень
Хлопчика забрали,
Чужі руки годували,
Чужі колисали,
За велику плату жив він
На чужій квартирі,
Його рідних і близьких
Не сповнились мрії.
Кароліна знову в школу
На заняття ходить,
І мовчить про те, що сталось,
Їй ніщо не шкодить.
А тим часом юний тато
Служив в гарнізоні,
Не згадував про минуле,
Про ночі безсонні,
Через рік він повернувся
До себе додому,
І чекав він від батьків
Гарного прийому.
Та побув, погостював
І у путь зібрався,
І минулою любов'ю
Вже не переймався.
Хлопчик швидко підростав,
Схожий на матусю,
Батька – матері не знав,
Тільки знав бабусю,
Бо приходила до нього
В гості у суботу,
Частувала, проявляла
Про нього турботу.
Погладить його по голівці,
Пригорне до себе,
Жаль малого, рідна кров,
А батькам не треба.
Розуміла, що так довго
Він не зможе жити,
У садочок, потім в школу
Він має ходити.
Як же батьків записали
У його свідоцтві?
Тільки одна Кароліна
У своїм дівоцтві.
Там, де батько, в документі
Написаний прочерк,
Як Іванку пояснити
Його долі почерк?
Іще трохи підросте,
Про батьків спитає,
Поки що не розуміє,
Зовсім їх не знає.
А тим часом Кароліна
Закінчила школу
Із медаллю, і без сина
Йшло життя по колу.
Документи подала
До Університету.
І не було в її діях
Криміналітету.
А що кинула дитину –
Ніхто не дізнався,
І ще не один хлопець
В неї закохався,
Кароліна все раділа
Майбутній роботі,
До синочка не ходила,
Не мала турботи.
Прабабуся теж раділа
Успіхам Карусі,
Сяде у кутку, заплаче,
Та мовчати мусить.
Батько зовсім не звертав
На неї уваги,
Працював і забувався
Над келихом браги.
Жаль онука, бо не бачить
Його, не пограє,
Горе своє він потиху
Вином заливає.
А дружина робить вигляд,
Що все у порядку,
Вже готує інструмент
Обробляти грядку.
І чим далі, тим все більше
Чоловік спивався,
І настав такий момент,
Щоб він лікувався.
А він все просив дружину
Привести онука,
Зіпсувала йому долю
Проклята розлука.
І одного разу він
Обдурив дружину
Він ішов за нею слідом,
Побачив дитину.
У вікно він заглядав,
Крізь сльози дивився,
В перший раз дідусь з онуком
Потайки зустрівся.
Нерадісно йому жити,
Думки його гнітять,
Замість сміху чорні плями
Його душу мітять.
А Кароліна зайнята
Навчанням у ВИШі,
Вже забула про Іванка,
Живе в мирі й тиші.
З'єдналися – розійшлися,
Не стали сім'єю,
Кожен з них в цей час займався
Справою, своєю.
Як і що б там не було,
У який садочок
Віддавати, бо онуку
Йде вже третій рочок.
Замислилась,
Став він розуміти:
Хто бабуся, а хто мама?
Ще й спитають діти.
Всі жаліли Кароліну,
Що так помилилась,
Аж зненацька справжнє диво
На сім'ю звалилось.
Респектабельна сім'я,
Багачі бездітні,
Могли стати Івасеві
Не чужі, а рідні.
Запропонували гроші,
І чималі гроші,
З вигляду вони культурні,
Добрі і хороші,
«Віддамо, чого чекати?
Може, буде краще,
Без матері і без батька
Буде він пропаще».
Були впевнені вони,
Що онук забуде
Про бабусю, і ріднею
Стануть чужі люди.
І бабуся з дідусем
Йшли, як на заклання,
Йшли побачити Івана
Мабуть, що востаннє.
Потримали на руках
І поцілували,
А батьки його майбутні
В машині чекали.
Кароліна не прийшла
З сином попрощатись,
Бо від нього їй давно
Прийшлось відцуратись.
Чужі люди приїхали,
Забрали дитину,
Все оформили, як треба,
І радіють сину.
Кароліна розцвіла,
Як троянда біла,
Бо вона у своїм ВИШі
Кохання зустріла,
«Ні, тепер усе не так,
По-іншому буде,
В Раксі, в церкві шлюб засвідчим,
Хай побачать люди».
До весілля готувалась,
Білу сукню шила,
Кароліна так старалась,
Жениху годила.
То краватку підлаштує,
Радо посміхається,
Поцілує смачно в щічку,
Все це їй вдається.
Так ніхто і не дізнався
Про річ потаємну,
Для самої Кароліни
Дуже неприємну,
І не знав малий Іванко,
Що життя змінилось
Чи на гірше, чи на краще,
А бабуся снилась.
Якщо виведуть дитину
У парк погуляти,
То бабуся з дідусем
Почнуть чергувати,
Подивитись хоч здаля
На рідну дитинку,
Як же боляче побачить
Поряд чужу жінку,
Не доньку, не Кароліну,
Що ж ти наробила?
І навіщо чужим людям
Сина народила?
Чи спитаєш, як йому
У світі живеться?
А Іванко вже новій
Мамі усміхнеться.
Час ішов. За роком рік
Хвилею котився,
І тепер для Кароліни
Сенс життя змінився,
Закінчила добре ВИШ,
З червоним дипломом,
Запропонували їй
Життя за кордоном.
Як почула про Париж,
Речі позбирала,
Чоловіка молодого 
3 собою не взяла.
Та ще його вигнала
Назавжди з квартири,
Сказала йому на прощання:
«Йди на всі чотири!»
І поїхала в Європу
Шукать собі долю,
Цінувала свою вдачу,
Що вийшла на волю.
Мови вчила, етикет
І банківську справу,
Європейкою була,
Пила зранку каву.
Через рік собі авто
У шопі купила,
Модна пані на всі сто,
В ресторан ходила.
А, бувало, з другом в клуб
Їдуть на вечірку,
Говорили про Карусю:
«Зняла з неба зірку!»
А в той час її матуся
Померла в лікарні,
Її серце зупинилось,
Тож вісті негарні.
Не приїхала Каруся,
Не змогла, не встигла,
Не покине вже ведмідь
Взимку свого лігва.
Поховали і без неї,
Прийшли на поминки,
Не питали в чоловіка:
«Чом без Каролінки?»
А він руки опустив,
Голову на груди,
«Чим я долі завинив,
І як далі буде?»
Тільки аж на третій день
Прийшла телеграма,
«Я жалкую, співчуваю,
Мама моя, мама...»
Прабабуся в кутку сидить,
Вже зовсім старенька,
Хто тепер її догляне?
На тім світі ненька.
А Іванко ні про що
Не знає сердешний,
Є у нього сад, де груші,
Яблуні, черешні,
У батьків прекрасний дім,
І авто, і дача,
І вони малого люблять,
Така його вдача,
У найкращий дитсадок,
У найкращу школу
Ходить впевнено синок,
Йде життя по колу.
Про бабусю він забув,
Мала ще дитина!
Кароліна теж ніколи
Не згадує сина,
Бо не бачила з тих пір,
Як він народився,
За струну її душі
Він не зачепився,
І тепер вона шукала
Собі чоловіка
У Європі, бо колишній
Дурник і каліка,
І таки його знайшла
На пляжі в Марселі,
Залишалась, у Європі,
А не в Коктебелі.
А у цього три авта,
Будинок в Парижі,
В Альпах взимку відпочинок
Курорти і лижі.
І тепер вона дружина
Відомого боса,
Не модель, середня зростом,
Як це їй вдалося?
Кожен день вона в басейні
І у фітнес-клубі,
Чоловік купує їй
Брильянти і шуби,
І вечеряють вони
Завжди в ресторані,
І поводиться Каруся
Наче справжня пані.
Перший чоловік не знав
І другий так само,
Що його дружина люба
Уже давно мама.
Що живе від них далеко
Рідна їй кровинка,
І росте маленький хлопчик
Як в полі билинка,
Бо його батьки новітні
Бізнесом займались,
Вихованням свого сина
Ні, не переймались.
Був спочатку він їм любий,
Та чужий, нерідний,
Йому няню найняли, –
Вчинок благовидний,
Жінка мала вільний час,
Дорослі онуки,
І у неї чоловік був —
«Золотії руки»,
Витесати міг будь-що:
Іграшки, сопілки,
І хлопчику це заняття,
Як горіх для білки.
За старим він споглядав,
За його руками,
Нову іграшку чекав,
А не тата – мами.
Та вони одного разу
Назад не вернулись,
Дощ травневий накрапав,
І осики гнулись.
Що робити з цим дитям?
Куди його діти?
У будинок до безрідних
Шлях йому відкритий,
Пожаліли його старенькі
І собі лишили,
Бо Іванка – сироту
Вони полюбили.
Так і ріс би в них Іван,
Та син не дозволив,
«Він ще й хату відбере,
Будеш, батьку, голий».
А Іванку десять літ,
Він може рішити
З ким і де у цьому віці
Він захоче жити.
Викликали дідуся,
А дідусь не може
Взяти хлопчика до себе
І не допоможе.
Часто-густо випиває,
Друзів позаводив
Таких самих, як і він,
Онуку нашкодив.
В домі пусто, все пропив,
Нема грудки сиру,
Скоро відберуть у нього
За борги квартиру.
Нема бідному Іванку
У рідних притулку,
А дідусь йому купив
Цукерки і булку.
От і все. І не впізнав
Дідуся Іванко,
Потім довго проводжав,
Стоячи на ґанку.
У Іванка є матуся,
І дідусь, і тато,
Та ніхто його не може
До себе узяти.
Народився у сім'ї,
Тепер сиротина,
І нікому не потрібна
Хороша дитина.
Шлях один по бездоріжжю
В безконечній втомі,
Бо не склалось йому жити
У рідному домі.
Є у матері авто
І апартаменти
У Парижі, а в Івана
Лише документи.
Чим утішить сиротину,
Хоч часточку щастя
Фарувати, розрадити
Кому-небудь вдасться?
Йшли роки. І Кароліна
Упевнена пані,
Не працює, бо не треба,
І гарніше лані.
Все так само, як раніше,
Курорти, столиці,
А чоловік ще ніжніший:
«Киця моя, киця».
Підростає донечка,
Білявка, красуня,
І про братика не знає
Щаслива Настуня,
Їй ні в чім не відмовляють
Батьки, все для неї,
Чи вона захоче в Альпи,
Чи на Піренеї.
А про сукні, черевики
Нічого й казати,
Хоч маленька, та вони
Можуть все придбати.
Серед шику і багатства
Каруся згадала,
Як в осінній день негожий
Захворіла мама,
Захворіла та й померла,
Де її могила?
І приїхати додому
Пані захотіла.
Виїхали на авто,
В білім лімузині,
А Карусю гнітить думка:
«Як там, в Україні?»
З виду начебто спокійна,
Та в серці бушує,
А про сина геть забула,
Її не хвилює 
Що там, як її родина,
І що з нею сталось,
Поки вона у розкоші
Паризькій купалась.
Щось у серці калатнуло,
За вікном країна,
Де вона колись жила,
Як була дитина.
І згадала очі мами
І мамині руки,
І як склалась доля тата
За часи розлуки,
Бо у неї в голові
Прикраси і гроші,
І схиляється Каруся
Від такої ноші.
Ідуть вулицями міста,
А воно гуляє,
Свято радісне, народне
У цей день справляє.
Люди танцюють на площі,
Артисти співають,
І чужою мовою
Люди розмовляють.
А машину поставили
Вони на узбіччі,
Пані почала вдивлятись
У людські обличчя.
Стоїть група підлітків,
З виду не студенти,
Цигарки в руках і пляшки –
Ось такі моменти.
І Каруся зупинилась
Далі йти не сила,
Наче когось знайомого
Вона тут зустріла,
Чоловіку все одно,
Все цікаво доньці,
А на небі чорні хмари,
І немає Сонця.
Так на серці їй тривожно,
Щось її турбує,
Бо від хлопців сміх поганий
І образи чує.
До одного підійшла
І його питає:
«Як же, хлопче, звуть тебе?»
Відповідь чекає.
Він щось бовкнув, а вона:
«Як на батька схожий!
Як? Іваном? Скільки років?
Ти такий хороший!»
«А Ви хто?» – питають хлопці.
«Такі гості рідкі.
Чув, Івась, її ти знаєш?
Приїхали звідки?»
«Із Європи, із Парижа?»
Димок з рота в'ється, 
А в Карусі зрив нервовий,
Серце сильно б'ється.
«Так, це він. Як пояснити,
у всьому зізнатись?
Ні, не можу. Який сором!
Досить хвилюватись».
Подивилась пильно в вічі
І руки торкнулась.
«Так, це він. Я певна в цьому», –
Йому посміхнулась.
«Ти спитай, Іван, чому
Вона причепилась?»
І плямами червоними
Лице її вкрилось.
Хлопці геть не розуміли
Французької пані,
І почали відступати,
Ось тут місце драмі.
Кинулась за ним Каруся,
Покинутим сином,
І ось тут у цей момент
Світ зійшовся клином,
Кинулась і все... за ним,
Машина з-за рогу,
Викликали чужі люди
«Швидку допомогу».
Непотрібна. Смерть прийшла,
Хлопець не дізнався,
Хто ця жінка, хто вона,
І не дочекався...
Катерина, Кароліна,
Кріпачка і вільна,
Хоч між ними два століття,
Та доля в них спільна,
Не знайшли вони обидві
Те, що так шукали,
Не збулися їхні мрії,
Втратили, що мали.
Жаль дітей, що світом ходять
Без Божої ласки,
Бо ніколи не почують
Маминої казки,
І ніхто їх по голівці
Ніжно не погладить,
І до того ж як зробити
Ніхто не порадить.
Кароліну поховали
На цвинтарі в місті
Поряд з матір'ю її –
Препогані вісті.
Повернувся чоловік
З Настею додому,
Чи приїдуть до Карусі
На могилу знову?
Залишився сирота,
Бідний сіромаха,
Як він буде жити далі?
Не життя, а плаха.

21.12.2013-10.01.2014 р.