Ярославна

Ярославна

В часи прадавні, посивілі
Любили так, як любим ми.
І Ярославни образ милий
Нам сяє відблиском зорі.

Не плач, князівно, сльози – горе,
У далечінь не посилай
Свій голос дивний, він потоне
Там, де вирує дивокрай.

І чи повернеться коханий
З чужого краю, чи впаде
Від  куль ворожих. До нестями
Свою любов він прокляне.

Чи буде пам’ятать князівну?
Роки в полоні промайнуть.
І доньку хана Кончаківну
За його сина віддадуть.

І твоє серце розірветься
Від невідомості й журби,
Відлунням поле обізветься,
Замовкне птах у вишині.

Річки не потечуть у море,
Зів’януть квіти й опадуть,
Йому світити будуть зорі,
Коли збереться він у путь.

Князь перетне і степ широкий,
Здолає звіра й ворогів,
Бо рани всі його глибокі
Лікує Ярославни спів.

Його чекають. Він щасливий,
Бо вірність переможе все,
Цей спів і ніжний, і тужливий
Його у Київ приведе.

Полон тяжкий, та все минеться,
Смерть і тортури в забуття
Підуть навік; жіноче серце
Все переможе і здола.

Через віки я спів цей чую;
В хвилини розпачу й жалю
Ним я свою любов лікую,
Собі наснаги додаю.

02.03.2009 р.