Операцiя

(у співавторстві з Антоном Дубодєловим)

День не склався від початку. Ранок привітав гидким присмаком у роті (наче туди з десяток котів ходили). Певне, клятий Вітасик знову щось намішує в ті свої коктелі. Перед очима стояла Янчина задоволена пика з-за плеча бугая Радика. Я давно вже не маю ілюзій щодо жінок. Майже всі вони повії – в тій чи іншій мірі. І найпорядніші з них ті, що мають чітку таксу. Інші сплять за квартиру, соціальний статус, кар’єру, машину, з нудьги, цікавості, щоб насолити подрузі (чоловіку, чоловіку подруги – потрібне підкреслити) – та чи мало причин? Є зовсім невеликий прошарок дійсно Янголів. І якщо перефразувати Достоєвського (от не люблю Достоєвського): „Добро врятує світ”. От саме такі жінки-янголи. Але їх до біса мало («До біса мало янголів?» - ну я і сказав) і, як то кажуть: виняток лише підтверджує правило. А є жінки, гірші за повій. Якісь бісиці, що запускають просто в душу свої лаковані пазури. І не заспокояться, доки не вип’ють тебе всього. До самісінького дна. Не заспокояться, доки не знищать. Такою ось і була Янка. І я вже не міг без неї... Вчора десь здибала того Радика і весь вечір висіла на ньому, доводячи мене до сказу. І Вітасикові коктелі ні злидня не допомагали. А от тепер в роті котики побігали, а голову наче хтось обручем стиснув. Я знайшов ключі від машини і вирішив поїхати. Абикуди. Аби хоч трохи забути про цю Янку. Машина якось образливо верескнула і рушила з місця. Я їхав і не зважав на міста і села за вікном. Що я там можу цікавого побачити? Вбогі хати? Ницих чоловічків, що порпаються в своїх дріб’язкових проблемах? Краєм ока помітив табличку „Ізюм” і вирішив випити води. Тут же як його там, чудодійне джерело. До цівочки води, що ледь-ледь струменіла, була черга з бабусь в хусточках. Пропхнувшись, я зробив кілька ковтків, витер черевики („Лагерфельд, старі ключки, ви знаєте, хто такий Лагерфельд? Та ви рік будете свою вбогу пенсію збирати на такі!”) і сплюнув у джерело. Бабці з подивом ойкнули і заклякли.
- Та що ж ти, Іроде, робиш? – прошамкала одна.
- Відчепися. Приклади мокру ганчірку до свого лоба – може, від маразму допоможе.
Натовп клієнток поховального бюро ще щось бурчав, та я не зважав на те. Хряцнув дверцятами і рушив далі.
Почало сутеніти. Осіннє небо тьмямо і ось-ось мало розродитися дощем. Ба! Ще краще. Почала сипатися якась крупа. Вечір насувався майже миттєво. Я купив якусь пляшку чогось там – навіть не подивився на етикетку і ціну і зі злістю подумав, що якщо мене хтось зупинить, то проблеми будуть у нього, а не в мене.
… Вона з;явилася нізвідки. Дівчинка років шести. У світлі фар промайнули перелякані, неймовірно сині очі. Я спробував вивернути кермо, але все одно зачепив дівчинку. І це було останнє, що я пам;ятав перед тим, як врізався в дерево…
Опритомнів на хвилину на операційному столі якогось заштатного містечка. Лікар-анестезіолог звернувся до хірурга:
- Дивись, очуняв. Тьфу ти, і рятувати таку сволоту не хочеться.
- Роби свою роботу, - сказав асистент.
- Поговори мені, - додав хірург.
І я знову кудись провалився.
… Коли знову опритомнів – це був знову операційний стіл. Але якась незнайома лікарня. І лікар був інший. І його асистент . Навіть світло було якесь незвичне. Зайнята справою, бригада лікарів не побачила, що я відкрив очі.
- Господи, ну за що мені це?! – у розпачі звернувся асистент до хірурга. – Ну чому у всіх янголів люди, як люди, а мені дістався цей дурник?! За що?! Чи не я його не врятував, коли він ледве не втопився у тій ванночці, доки його мати по телефону базікала? Я взагалі врятував його ще від початку, коли «матінка» торгувалася з його батьком і все погрожувала спекатися дитини, якщо він її не забезпечить? А старий дурень ладен все був віддати, аби ця дитина народилася. Ось і досі панькається з цим вилупком – таке зіпсоване  і виросло. Він же не чує мене! Зовсім! З дитинства! Скільки я йому репетував на вухо, тоді як інші янголи лише шепочуть і їх чують! А сьогодні просто в душу мені плюнув з тим джерелом. Звільни мене від нього, Господи! Адже він на межі. Твоє рішення? Давай його до патологоанатома нашого, а? Люциперовича?
- Поговори мені, - зовсім, як земний хирург, промовив Бог. Обличчя було закрито хірургічною маскою і тому особливо були помітні Його очі. Втомлені і добрі. – В Мене є свій план щодо нього. Взнай краще, як там та дівчинка, що він збив.
Але дівчинка сама зайшла до операційної. Ті самі сині очі, що виймали душу.
- Що з цим дядьком робити, дитинко? Як скажеш – так і буде, - промовив Бог.
- Я не хочу, щоб він помер. І сама не хочу вмирати. Поверни нас, Господи.
- Готуйте операційну. Треба цьому жевчику хоч Совість підживити. Якщо приживеться, - зовсім втомлено сказав Бог.
… Прокинувся я, коли за вікном була справжня зима. Коло ліжка сидів батько і витирав червоні від сліз очі. Втомлені і зі слідами недосипання (схожі на очі Бога? У тому сні? Чи видінні?). Я посміхнувся і хотів підкинути якусь шпильку старому, коли щось в середині занило. Як рубець чи якийсь шрам. «Дивно, - подумав я, -адже внутрішніх пошкоджень у мене немає. Лише гепнувся головою. То невже це було насправді?» І тому я ще раз посміхнувся. І батько заплакав ще сильніше.
- Як там дівчинка? – прошепотів я.
- Одужує, - сказав батько. – В найкращій дитячій клініці. Матінка її свого не упустить. Та я сплатив лікування. Думаю, позову на тебе не буде.
- Не в тому справа. Як її стан?
- Не може говорити, а так, наче нормально.
… З лікарні я вийшов лише навесні. В голові паморочилося від свіжого повітря. Я йшов і не міг надивитися на кучугури брудного снігу, наслухатися цвірінькання горобців. Навіть всі жінки здавалися гарними, хоч, і трохи блідими після зими. Та й кому було казати – «красень» з бритим, порубцьованим черепом і дурнуватою посмішкою на обличчі. Купив величезного рожевого зайця. Я йшов до дитячої лікарні.
В реєстратурі на мене подивилися якось з подивом. Коли я зайшов до палати – дівчинка не спала. Голова в бинтах. І ті самі величезні, сині очі. Я покликав когось з персоналу. Підбігла якась огрядна постать – я вирішив, що це санітарка. Тицьнув тітці у білому халаті купюру і вона запопадливо заторохкотіла: «Оце хоч хтось до Сонечки прийшов. А то рідна мати і носа не каже. Як отримала гроші – забрала і десь повіялася. Сказала – хай бабця з нею возькається. А бабці своїх проблем вдосталь.» Я простягнув зайця дівчинці і вона охопила його худенькими, аж прозорими руками. Щось у серці здригнулося і вже звично занив рубець-нагадування.
- Збирайся додому, Софійко, - несподівано для самого себе проказав я.
- Я буду жити з тобою? – ледь-ледь чутно промовила вона. І санітарка від здивування впустила якусь шкарабанку.
- Зі мною. І цим рожевим зайцем.