Люди у чорному

Люди у чорному. Це не матриця. Це київське метро. Бородань у кремових штанях та курточці американських льотчиків постійно зирить на мене. Мамо, ти завжди відчуєш, якщо хтось дивитиметься на тебе навіть зі спини. На жаль я сиджу обличчям. Все одно, відчуваю. На хвилину я заглиблююсь у читання. Підіймаю очі – дивиться. І так усю дорогу. Зненацька підіймається, коли я виходжу. Хоча, зазвичай, тут ніхто не виходить. Я вже готую фразу: «Ви мені не цікаві» і уявляю як він вистежує, де я живу, щоб потім кожного ранку сидіти на лавочці біля мого під’їзду. Або, як я зараз не піду додому, а сховаюсь у поліклініці. Як на тому побаченні, коли я сховалась у гуртожитку, а той бовдур був таким захопленим своєю персоною, що навіть не помітив. Якщо я на першій стадії свого розвитку, то мені загрожує насильницька смерть. Якщо ж на третій – то я виявляю збоченців з першого погляду. Цікаво, мої фантазії - про мої страхи чи про мої бажання? Зовсім забула про бороданя. Повертаю голову…
Нікого…