К часам. Иван Коваленко

«До годинника» Iван Коваленко

Ти відстукуєш дні мої й ночі,
Ти рубаєш мій час на хвилини,
З кожним днем – і життя все коротше,
І попереду – тінь домовини.

Кожен вдар твій говорить глузливо,
Що кінця не шукать за горами,
Циферблат усміхається криво,
Стрілки вказують прямо до ями.

Я спиняти тебе не збираюсь
І в нестямі ламати пружину,
Так заведено всесвіт безкраїй,
Так все буде іти без упину.

Ні, не вмру я! Ти брешеш, очкастий!
Циферблат твій хай жовкне від злості.
Я ще зіркою буду сіяти
У холодній страшній високості.

Я не зникну! Повік не загину!
Вірш мій також не зможе пропасти, –
Він, як промінь від зірки, полине,
Як заслін від тяжкої напасті.

Він серця молоді ще зігріє,
Коли відчай їх стисне холодний,
Їм поверне любов і надію –
Ті, що крадеш у мене сьогодні.
-----------------------------------
«К часам» Иван Коваленко

Вы выстукиваете дни и ночи,
Вы мне рубите жизнь на минуты,
С каждым днём она только короче,
Впереди – гроба тень, а не утро.

Каждый стук мне насмешливо скажет,
Что конца не искать за горами,
Циферблат усмехается также,
Стрелки в яму укажут концами.

Вас не стану я стопорить - что вы!
И пружину ломать я не стану.
Повторится всё снова и снова,
Так и будет идти беспрестанно.

Не умру я! Очкастые, врёте!
Циферблат пусть желтеет от злобы.
Я звездою в высоком полёте,
Поднимусь над закопанным гробом.

Не исчезну! Вовек не погибну!
И мой стих тоже в Лету не канет.
Стих - как лучик в ночи, это видно,
Он звездой путеводною станет.

Он сердца молодые согреет,
Если холод придёт и печали,
И любовью, надеждой повеет –
Тем, что вы у меня отбирали.

(9.11.2017)