402. Василь Стус. И был шиповник весь в росе, осен

И был шиповник весь в росе, осенний,
горел в багряном бешеном  огне,
и ты – наискосок, как провиденье,
мои печальные перебегаешь дни.
И плащ, и лик, и профиль твой - тоскливы.
И солнце - треугольником с небес,
глаза померкли , как слепые сливы,
от слез они ослепли. Стонет лес
вокруг. А что еще? Тревога
легла как  пашня. Кочегарки дым.
И торопливым шагом всесторожным
лисица бродит- с огненным хвостом.
О сохрани, спаси, благословенная,
о схоронись, во взгляд не попадай.
Покорно так склонилась крестовина ,
покорно тьмой покрылся небокрай.
Покорно шли божественные губы,
как лепесток,  тихонько ты сняла
с меня печаль. Это моей загубы
в покорном небе звездочка зашла.
И был шиповник – росяной,  кровавый,
лучи косые сеялись из туч,
и медленно кружилась та поляна,
и чары возрастали от предчувствий.
Там  было все. И постепенно так вот
душа растаяла - и плавно поплыла,
ты пристально за нею наблюдала,
в ней продолжалась ты, и в ней жила.
Ты помнишь? Вспоминания звучали
потоками беспамятства. Как сон.
И горизонт вдали  чуть намечался
и рвался месяц в полуночный плен.



Була шипшина — росяна, осіння,
уся в огні, в червоній маячні,
і ти — йдеш навкіс, наче провидіння
мої сумні перебігаєш дні.
І плащ, і вид, і профіль твій — тужливі.
Трикутне сонце котиться згори,
стьмянілі очі, мов осліплі сливи,
од сліз осліплі. Стогнуть явори
довкола нас. А що іще? Неспокій
як гони ліг. Од кочегарки дим.
І торопкі всеначуванні кроки,
то лис блукає — із хвостом рудим.
О порятуй, о порятуй, спасенна,
о заховайся, в погляд не ступай.
Покірно так схиляються рамена,
покірно крився тьмою небокрай.
Покірно йшли благословенні губи,
обачно, як пелюстку, ти зняла
із мене сум. Це нашої загуби
в покірнім небі зірка ізійшла.
Була шипшина — росяна, кривава,
скісне проміння сіялося з хмар,
і кружеляла спроквола галява
передчуття побільшувало чар.
Там все було. Подіялося звільна,   
душа розтала — й плавом попливла,
то ти її спостерігала спильна,
і в ній тривала, і по ній жила.
Ти пам’ятаєш? Спогади бриніли
як лотоки непам’яті. Як сон.
І обрії похмурі даленіли
і рвався місяць поночі в полон.