Зв зок з природою

ЗВЯЗОК З ПРИРОДОЮ.

Чому я так чуйно сприймаю
До юного серця свого
Все те, що в життi зустрiчаю,
Вiдкладую в серцi. Чого?..

Чому я не можу спокiйно
Пройти крiзь запущений дiм,
Де так, по-хлопячому, мрiйно
Провiв стiльки часу у нiм.

Тут все дороге виростало,
Тут кожну билину я знав,
Воно мене нiжно плекало,
Я iншого щастя не мав.

Найбiльше любив я до дуба
Ходити в досвiтковий дим,
Його доторкнутися чуба,
Про все перемовитись з ним.

Вiн був мовчазливий, як батько,
Розсудливий був, як дiдусь,
I серцем хлопячим до нього
Я бiльше горнувся чомусь.

Бо вiн мене слухав уважно,
Розмовам моiм спiвчував,
У вiдповiть згiдно й поважно
Менi своiм гiллям кивав.

Я мiг лише з ним говорити
Про тяжкii думи своi,
Про те, що наскучило жити
У нашiй неладнiй сiм'i.

Розмову пiдслухали зорi
Два роки назад, восени,
Повiв я i iм свое горе,
Менi спiвчували вони.

Я потiм покинув домiвку,
Я потiм покинув село..,
Менi з военкома листiвку
Доставлено в руки було.

Прощався я з хутором рiдним,
До дуба проститись забiг,
Та з ним щось творилося, бiдним,
Чомусь вiн тодi занемiг.

Старенький, бува занедужав,
Бува не простиг на морозi?
Вiн згiдно кивнув менi гiллям,
А з гiлля котилися сльози.

Не плач, не журися, дiдусю,
Я скоро вернусь до двора,
Ти чуеш, старий, я вернуся,
А зараз вже йду, бо пора.

Невпинно котилися роки,
Тугою спомин бринiв..,
Я першi робив своi кроки,
Я рic, розвивався, мужнiв…

I вирiс. Набрався вже сили,
Виспiвуе кров молода,
Та де мене доля носила,
На мене чекала бiда.

Кругом чатувала за мною,
Ходила за мною у слiд,
На частки мене шматувала
У двадцять несповнених лiт.

Для чого, якоi зарази?
Чого я в життi не зазнав?
Лиш чашу гiркоi образи
Я часто чомусь вiдпивав.

Тепер повернувся до хати..,
Лиш тiльки не знаю, чого
Мiй дуб не прийшов зустрiчати
Любимого внука свого?

Засох… Вiд морозiв тутешнiх..?
Зачах вiн. Пiд тугою днiв?
Не витримав, здався, сердешний,
Своiх не дiждався синiв.

Давно вiн на свiт народився,
Багато держався столiть,
А зараз засох, покрутився,
Сумним сухостоем стоiть.

Я пережив тебе, старенький дiду – дуб,
Ти не дiждався свого правнука з дороги…
I не вiдновиться вже твiй зелений чуб,
 I не почуеш ти моi земнi тривоги.

Вже не шумиш ти шелестом листви,
I соловейко не щебече в верховiттi,
Лише твоя супутниця – верба
Лишилася одна на тiй горi, одна на свiтi.

серпень 1974 року.