***

Одні скачуть на майдані,
Схід собі цькують,
Інші з почестям ховають
Росіян  в останню путь…
Ми в єдиній Україні,
Під єдиним прапором,
Шанували небо синє,
І Карпати з вуглем…
Ми вивчали дві мови,
І єднались за футбол,
А тепер, можем наставить
Друг на друга ствол.
Чи це правильно, що браття,
Вбивство мають за повагу,
Що у нас різняться свята,
А чому не знайдем ладу?
Чи Боги у нас вже різні?
Чи земля вже не єдина?
Закровили наші міста,
Закровила Україна.
Нас між Заходом і Східом,
Як Христа все розтинають,
Нашу вірну Україну,
Жодний ліка не златає.
Хай різняться  в нас герої,
Хай ми мовою різнимся,
Але спільної ми долі,
Не вбивайте побратимця!
Ми все можемо забути,
Зкинути продажну владу,
Навести в країні глузду,
Дати нашій судьбі ради.
Ми ж не варті тої долі,
Що віками нам дається…
Варті ми лише пошани,
Хай нам доля усміхнеться!
Не потрібна нам Європа,
Не потрібна нам Россія,
В нас земля усім богата,
Наша рідна Україна!
Як болить душа поета,
Коли він читає втрати…
Коли знає, просто словом,
Нікого не врятувати…
Але скільки тих, хто слухав,
Потім йшов братів вбивати…
А колись грали на полі
На Донбаському, у Львові,
На Єдиній стороні.
У дванадцятому разом,
Чотирнадцятий – війна…
Може час вже зрозуміти –
Не народу це вина.
Всі ідуть під одну дудку
«Хто не скаче – той Москаль»,
«ДНР – это Россия,
а укропы – это шваль».
Я родилась в України,
Степ Донецька – це мій дім,
Як його мені вернути?
Я забути граду грім?
Що нас може поєднати,
Коли ми вбивали брата?
Я нам дітям пояснити,
Що нема за що любити.
Ми дозволили собі,
Кров пролити на землі,
Що у школу ми ходили,
Мови та науки вчили,
Українською та ні….
Може це все Божа кара,
Та невдячність за дари?
Хто ресурси й вроду має?
В українців все в землі!
І не так ми вже й не схожі,
Хоч би взяти УНР,
До свободи ми охочі…
К ній йдемо скрізь долі терн.
Що ми маєм – не цінуєм,
За минуле лиш мстимо,
Доля нам тому дарую,
Що ми всі заслужеймо.
Може нам змінити долю?
Може нам з’єднатись знов?
І у серці знов засяє
Віра, Надія та Любов.