Нечто как бы новогоднее

ЩОСЬ НІБИ НОВОРІЧНЕ

Спить дитина під вигуки новорічні,
Спить на лівому боці.
Як  прокинеться, буде в місяці січні
Та в новенькому році.

Хто не схоче, нехай зостається в грудні,
Не святкує – рахує кохані будні.

Наче мишка, ковзне, шур-шур, тишком-нишком
По хвилині хвилина.
Прокидається, бачить – ягою над ліжком
Височіє ялина.

Вся в колючому довгому хутрі,
Мов на саку материному, з нутрій,
А верхівка – велика сова в окулярах,
Пильне око в чотирьох екземплярах,
І за ці відверто латинські рими
Ґратулюю уклінно, безсмертний Риме. 

Прокидається – аж багряніє калина
Серед обріїв сніжних,
І мигтить далина, і лиснюча долина
Кличе з пагорбів лижних.

Лине плинна хвилина, німує світлина,
Даленіє долина.
Хто туди не добігне,
Той не встигне й застигне.

Гей, козаче Супруне,
Що то з обрію суне?
Чи то море з водою,
Чи татари з ордою?

Суне потяг, це слово – з німецької мови
Не проварена калька.
Гірко з’їсти – хлібина напів із полови,
Але й кинути жалько.
Із вікна подуває січневий протяг.
Знову спить дитина, і суне потяг.

Десь лютують збіговиська велелюдні,
Через те непідсудні,
Десь лютують збіговиська велелюдні
Та літає каміння,
Та літає каміння з міського бруку,
Брук і брухт – співвітчизники даху та друку.

Зостається маленька станція в грудні,
Зупиняється в грудні,
Забуває про те, що таке світанок,
Взагалі-то, будучи «полустанок».
І, немов у сторожу міську каміння,
В чорне поле жбурляє ліхтар проміння
І походить від німецького «ліхту»,
Ослов’яненого за віки на крихту,
І який забувся, що тут гостина,
І шукає очі, та спить дитина.

Суне поїзд, зветься ранковим сонцем,
Зостається стрічний чужосторонцем.
Хто не схоче, нехай зостається в грудні,
Не святкує – рахує кохані будні.
Рахувати, вчена та мудра сово,
То німецька справа й німецьке слово,
А ялинка – вельми німецький звичай,
Що ховає наш віковічний відчай.