НадвОрі тільки посіріло,
блистіла з холоду імла...
до гостя раннього несміло
розмову тиху я вела,
що заспана і ледь одіта...
що наше проминуло літо...
що згадки листям замело...
що краще б він сюди не йшов...
А гість переступивши ганок,
впустив в будиночок світанок,
нехай не сонячний, а все ж...
відповідав, що любить теж...
Ми обнялися і замовкли,
бо слів, насправді, не було...
помітно сіре сонце жовкло
і піднімалось над селом.
Обох заболених і сивих
звело разом укотрий раз,
аби чуттів остання злива
в безодню підштовхнула нас.
Гiсть
© Copyright: Ева Сокол 2, 2017
Свидетельство о публикации №117102204412
Свидетельство о публикации №117102204412
Рецензии