398. Василь Стус. Как светлячки, что брезжат нам и

Как светлячки, что брезжат нам из ночи
трухой надежд, неистовых и в смерти,
обабережную мы освещаем тьму:
сигналы в пустоту и немоту.
Как нестерпимо хочется продленья
и негасимого самопыланья!
Но камнем сделаться не может пламя,
ведь не в слезе прозорится хрусталь.
Тончайший проблеск тамошнего света
то полыхнет, а то опять погаснет,
и ты от вертикальной той надежды,
сдается, отмежеванный ножом.
Тут это. Тут. Концы все и начала,
спасение и смерть – одно в одно
перейдены  – концы твои, начала,
уже замкнулись вольтовой дугой.



Як світлячки, що миготять із ночі
трухою сподівань, палких і в смерті,
ми світимо обаберегу темінь:
сигнали в порожнечу й німоту.
О як нестерпно хочеться подовжень
і невигасного самопалання!
Але не може скам’яніти спалах,
бо не в сльозі прозориться кришталь.
Тоненька пройма світла — ген тамсвітнього
щоразу то спахне, а то загасне,
і ти від вертикальної надії,
здається, відмежований ножем.
Це тут. Це тут. Усі кінці й початки,
рятунок твій і смерть — одне ув одне
перейдені — кінці твої й початки
замкнулися, мов вольтова дуга.