Злякалася

Вже, капосній, аж сьомий рік –
Не родить! Пуста,як жінка,
Що не прагнула дітей.
У верховітті вітер верховодить
Та іноді загляне соловей.
Її ж я напувала,годувала
І доглядала чесно, як могла
Вже трохи на руках не колихала
Вона ні раз ,невдячна, не цвіла.
Розсердила. Я лаялась сердито.
Вона мовчала. Кліпала листком.
- Хоч би за землю заплатила мито.
Підеш під ніж! Навіщо цей фантом.
Пора в дорогу. Нічого возиться,
Без толку, як із цапа молока.
Спішу мерщій від неї відхреститься.
На плечі одягаю рюкзака.
Загостювалась. Класно! – Всім відомо.
А вдома краще – істина ясна.
Плетусь,бреду, ледь не здолала втома.
Вже бачу очі рідного вікна,
Ворота розцяцьковані  і  фіртка,
Сивко, наш пес, від дзявкоту захрип:
Попереду на вірність перевірка,
Та раптом, ледве чутно – тихий схлип
Куди це всі: метелик, кузька шарка?
Куди це заклопотана бджола? –
На грушку опустилась біла хмарка! –
Для мене грушка щастям розцвіла:
Куди ж мені від сорому подітись?
Випрошую прощення в деревця.
Цілую, нерозумна, щастя квіти…
Повчальна вам історія оця.