Стара тополя

Цикл «Життя цегляного будинку» (новели)
(перша новела з моєї книги "Жити, щоби любити")

СТАРА ТОПОЛЯ

Вона вже і не пам’ятала напевне скільки років стояла отут поряд з триповерховим цегляним будинком.
Була тоді ще зовсім малою, зростом такою ж, як метушливі люди, що принесли її сюди, поставили у свіжовикопану яму біля новозбудованого пихатого цегляного велетня. Так, то був велетень, на високому фундаменті і з високим дахом. У його нутрощах ховалися квартири, стіни яких сягали аж по три метри заввишки. Величі йому ще й додавали невеличкі будиночки, серед яких він хизувався трьома новими дерев’яними дверима, пофарбованими блискучою фарбою кольору молочного шоколаду та новесенькими  вікнами, шибки яких виблискували і відкидали довкола сонячних зайчиків.
Цегляний велетень навіть не звертав уваги тоді на неї – тоненьку і невеличку деревинку. А люди іноді напували тополинку водою, і вона, вбираючи у себе життєдайну силу вологи та сонечка, ставала все вищою та чимдалі сильнішою.
Так, то було давно. Вже більше ніж півстоліття минуло. Стара тополя згадала і звисока подивилась на свого цегляного сусіда.  Тепер  той зовсім не здавався велетнем, і вона з якоюсь тремтливою турботою простягнула свої могутні віти над його головою-дахом, ніби намагаючись прикрити від поглядів дев’ятиповерхового бетонного велетня, що з десяток років тому з’явився  трохи поодаль за перехрестям, та від холодних крапель дощу, які частіше і дужче вистукували по шиферним листам її друга.
Вітер, намагаючись відвести її віти, далі чимдуж розхитував стару тополю. Вже стільки років сердитого гульвісу не покидало бажання підкорити оцю високу, могутню красуню. Та вона і зараз гордо стояла, намагаючись, як їй здавалось, захистити свого цегляного друга, щоб знахабнілий і самовпевнений вітрюган не зірвав бува з його даху шиферні листи. А вітер ще більше сердився, аж доки його злість не перетворилась на невгамовну лють. Після чергового шаленого його подиху величезна гілка тополі не витримала – затріщала, заскрипіла, застогнала від болю, зойкнула  і рухнула на дах свого друга. Той аж начебто трохи присів від несподіваного могутнього удару, зітхнув і здивовано подивився на посіріле небо великим оком-дірою, що несподівано відкрилось у його даху.
А зранку маленькі люди-мурашки метушилися біля старої тополі. Чудернацька залізна рука з кумедною корзиною, яку випростала залізна машина, підіймала людей майже до верхівки тополі. І люди відтинали гілки тополі, а ті, зітхаючи, з гуркотом падали на землю. А потім і сам стовбур тополі люди-мурашки почали розтинати на кусні.
Цегляний велетень здивовано споглядав за незрозумілими діями людей-мурашок, аж доки ті не відтяли останній кусень стовбуру. Доки на землі не залишився незграбний невисокий  широкий пень, з якого витікали сльози.
 Цегляний велетень  мовчазно дивився на того пня, який тепер стояв на місці його могутньої красуні-сусідки. Нерозуміння його поступово  перевтілювалося у відчайдушний розпач.  І раптом холодні дощові краплі ніби пробудили цегляного велетня від заціпеніння. І він заплакав своїм оком-дірою. Заплакав безутішно, нестримно, виливаючи свою образу брудними потоками у самісіньке своє серце.