Iван Вазов. Урок

Іван Вазов
УРОК


Обминувши із несамовитим скреготом парк, у якому стояв пам’ятник царю-визволителю, княжівський трамвай знов покотив по рейках на південний захід.

Переді мною знову відкрилася у всій красі дивовижна панорама зеленої рівнини та Вітоші з благородними й могутніми обрисами на небокраї.

Я не відводив очей від цього чарівного видива, стільки разів баченого і все-таки нового й дорогого моїй душі.

Несподівано до музики чуттів, навіяних болгарською природою, дисонансом увірвався німецький говір.
Аж тоді я звернув увагу на групу, яка займала два протилежних місця в першому класі трамвайного вагона. На ближньому сидінні, спиною до мене, сиділи три дами: одна літня, дві молоді – худенькі, бліді, чорнокосі болгарки, ошатно одягнені в модні літні наряди. Я ніколи з ними раніше не стрічався, проте з елегантності їхнього  одягу та манер виснував, що вони належать до вищого столичного кола.

На лавці навпроти сидів молодий пан, так само вишукано вдягнений, рум’яний, синьоокий, з русими вусами. Він був німець – приятель чи якийсь їхній родич: це можна було зрозуміти з близького й дружнього спілкування між ними. З короткої його розмови з кондуктором я побачив, що він непогано говорить болгарською. У їхніх ногах пустотливо крутилося біле цуценя. Дві молоді дами безтурботно щебетали зі своїм кавалером німецькою й робили це з явною насолодою, грайливо зиркаючи навкруги; виглядало так чи то, може, мені здавалося, що вони відчувають певну гордість, розмовляючи мовою культурного народу, чужою й незрозумілою решті болгар, які сиділи на інших сидіннях. До болгарської вони вдавалися лише тоді, звертаючись до старенької й песика, що не розумів німецької.

У всьому тому не було нічого дивного. Проте, коли я дивився на них, самовдоволених і гордовитих, у мені прокидалося неприязне й гидливе почуття до тих поєвропейщених болгарок, що без потреби нехтували рідною мовою. Може, я б не звернув уваги чи навіть простив би їм це, якби така поведінка пояснювалася їхньою красою, – на жаль, краса прощає чимало недоліків! Хай вони мені пробачать моє гріховне признання, якщо ці рядки випадково потраплять їм на очі… і якщо вони ще читають болгарською.

За хвилину трамвай зупинився посеред поля, там, де починаються нові сади й літні колиби*. Звідти вибіг болгарин, і він ледве встиг увійти до трамваю і сісти коло німця. То був підстаркуватий чоловік з почорнілим від сонця обличчям, одягнений старомодно й бідно. Земляні порошинки на його одязі свідчили про те, що він був хлібороб.

Німець чемно посунувся. Молоді болгарки поморщився від такого неприємного сусідства, й одна з них сказала кавалерові німецькою:

– Йдіть, сядьте коло нас!

Я уявив собі збентеження бідного болгарина, коли б німець послухався даму і пересів від нього, але той посміхнувся й мовив:

– Ми ж з вами прибічники демократії?

І не пересів.

Цей легкий докір у жартівливій формі викликав досаду дами – на її обличчі майнула кисла посмішка.

Інша різкувато промимрила німецькою:

– Схоже, цей простак не знає, що тут перший клас, а вільні місця є й у другому…

Мені було вкрай неприємно, що ці аристократизовані болгарки, батьки яких, очевидно, носили бакалійські фартухи чи тримали рало, висловлювали перед чужинцем презирство до свого отчизника, наймовірніше, людини чесної і, певна річ – кориснішої за них, легковажних і порожніх ляльок, думками й душею чужих болгарській землі, якій він віддавав свій труд. Їхні витончені смаки скривдив вигляд грубого, неголеного обличчя цього роботящого болгарина, який насмілився сісти так близько коло них з тієї причини, що й він платить за місце. І я помітив презирливі погляди їхніх чорних очей, якими вони час від часу блискали на нього; це була, так би мовити, помста старому болгарину за його неввічливість. 

Болгарин сидів собі безпристрасно й мовчав. Було ясно, що він не розумів німецької ба більше – що йшлося про нього… А може, здогадувався? – Адже при перших недоброзичливих словах дами я помітив, як одна його щока нервово сіпнулася... А може, то був випадковий збіг… Проте після цього він уже весь час дивився у вікно, на поля.

Я не зміг притлумити свого обурення від того, що їм бракувало доброти й делікатності, зазвичай притаманних м’якій жіночій природі. І я знову подумав, що  перше враження мене не підвело: вони були негарні. Чи через це вони були такі злі? Краса на виду так часто є ознакою душевної краси і благородства! Ймовірно, цього разу теорія про гармонію між фізичним і духовним підтвердилася…

Весела розмова німецькою, на хвилину перервана, тривала далі до Павлового. Там трамвай зупинився. Болгарин зібрався виходити, аж у ту мить дама, що назвала його «простаком», упустила свою червону парасольку. Болгарин підняв парасольку  і, поштиво подаючи її дамі, підкреслено сказав німецькою:

– Fraeulein, bitte nehmen Sie ihren Schirm! (Пані, прошу, візьміть вашу парасольку!)

Молода болгарка, вражена, узяла парасольку і, страшенно збентежившись, як і її  другиня, забула подякувати. Німець марно намагався витягти їх із цього незручного становища, зав’язуючи розмову: вони до самого Княжевого сиділи із зачервонілими обличчями, не розтуляючи рота.

Я й досі не зустрів того незнайомого болгарина, щоб сердечно потиснути йому руку за урок людяності, який він дав цим «цивілізованим» болгаркам.

1902


*колиба – невеличке гірське село


(переклад з болгарської — Любов Цай)


***

Оригинал:

Иван Вазов
УРОК

Княжевският трамвай заобиколи с ухораздирателни скърцанета по релсите градинката на стария паметник на царя Освободителя и пак пое правата посока към югозапад.

Пред мене пак се откри във всичката си омайност чудната панорама на зеленото поле, на Витоша, с благородния и мощен израз в кръгозора.

Аз не свалях очи от тая вълшебна гледка, толкова пъти виждана и все тъй нова и драга на душата ми.

Като един дисонанс в музиката на чувствата, що извикваше българската природа, прозвуча пред мене немски говор. Тогава чак аз обърнах внимание на дружината в открития вагон, която завземаше другите два чина от първия клас, обърнати със седалищата си един към други. На отсамния чин, гърбом към мене, седяха три дами: едната стара, двете млади: сухички, бледни, чернокоси българки, облечени в модни летни премени. Аз ги не познавах, но по изяществото на носията и обноските личаха, че са от доброто общество на столицата.

На срещния чин стоеше един млад господин, също изящно облечен, румен, синеок, с руси мустаци. Той беше немец, приятел или сродник някакъв техен, като се съди по близките и дружеските му отношения с тях. От късия му разговор с кондуктора видях, че той говори сносно български. Едно бяло кученце играеше палаво в краката им. Двете млади дами ветрено чуруликаха с кавалера си на немски език и това правеха с явна наслада, мятайки дръзки погледи наоколо си; изглеждаше или тъй ми се стори, че те изпитват някаква горда суета, като говорят на един образован език, чужд и непонятен на неколцината българи, що седяха на другите чинове. Те удостояваха с българския език само старата и кученцето, което не знаеше немски.

Във всичко това нямаше нищо необикновено. Но като ги слушах и ги гледах тъй самодоволни и надменни, не знам защо, у мене се пробуди едно неприятно чувство, някакво неразположение към тия поевропейчени българки, които пренебрегваха родния си език без нужда. Може би да не забележех това или да им го простях, ако бяха толкова хубави – уви, хубостта изкупува много недостатки! – колкото бяха суетни и модни. Нека ме простят великодушно за това грешно признание в случай, че тия редове паднат под очите им... ако четат български.

Трамваят спря за минута насред полето, там, дето се захващат новите градини и летни колиби. Един българин тичешком се зададе оттам и едвам свари да се качи при немеца. Той беше възстар човек с почерняло от слънце, небръснато отскоро лице, облечен вехто и бедно. Прахчица от пръст по дрехата му показваше, че се е занимавал с полска работа.

Немецът учтиво се поотмести. Младите българки се намръщиха от това неприятно съседство и едната от тях каза на кавалера по немски:

– Елате седнете при нас!

Аз си въобразявах смущението на бедния българин, ако немецът би послушал дамата и побегнеше от него, но той се усмихна и каза:

– Нали сме уж привърженици на демокрацията?

И не се премести.

Тоя лек укор, прикрит под формата на шега, причини мъничка досада на дамата, която направи кисела усмивка.

Другата избъбра сопнато все по немски:

– Вероятно тоя простак не знае, че тука е първи клас, а празни места има на втория...

Мене ми стана много мъчно, че тия аристократизирани българки, чиито бащи вероятно са носили бакалската престилка или са държали ралото, изказваха пред чужденеца презрение към един съотечественик, вероятно честен човек, а без друго – по-полезен от тях, ветрените и пусти кукли, по мисли и душа чужди на тая българска земя, на която той даваше от труда си; техните изтънчени вкусове се оскърбяваха от гледката на грубото небръснато лице на тоя работен българин, дръзнал да седне тъй близко при тях под предлог, че и той си плаща за мястото. И аз забелязвах презрителните погледи, които сегиз-тогиз хвърляха черните им очи към него; те си отмъщаваха по тоя начин за невежливостта му.

Българинът си стоеше безстрастно и мълчеше. Явно бе, че не разбираше немски и що приказват за него... Или пък просто усещаше? – Защото при първите недоброжелателни думи на дамата аз съгледах, едната му буза нервно-нервно че мръдна... А може би това бе случайност... Но подир това той вече гледаше настрана, към полето.

Аз не можех да задуша чувството на възмущение при тая липса на доброта и деликатност, тъй свойствени на меката женска природа. И пак се спрях на по-първото си впечатление: те не бяха хубави. Дали това ги правеше да бъдат недобри? Красотата на чертите на лицето тъй често е признак на душевна красота и благородство! Вероятно теорията за хармонията между физическото и духовното същество тоя път се оправдаваше, беше вярна...

Веселият немски разговор, за минута нарушен, се продължи нататък до Павлово. Там трамваят спря. Българинът слезна, но в тоя миг дамата, що го бе нарекла «простак», изпусна червеното си чадърче, което падна на земята. Българинът го вдигна и й го подаде учтиво, като й каза натъртено по немски:

– Fraeulein, bitte nehmen Sie ihren Schirm! (Госпожице, моля вземете си чадъра!)

Младата българка пое чадъра си тресната и забрави да поблагодари, потънала в смущение и срам, както и другарката й. Немецът напразно се опитва, за да ги изтегли от това чогло положение, да завърже някакъв разговор: те до самото Княжево немееха със зачервенели лица.

Аз не срещнах досега непознатия тоя българин, за да му стисна сърдечно ръката за урока от человещина, който даде на тия «цивилизовани» българки.
 
1902