Ніжно цілуєш сонні мої вуста,
горнешся, як кошення, що звикло до рук...
я нерозчесана, заспанна і проста,
чую розбурханий рідного серця стук...
Ми переплетені шрамами наших душ,
попри натягнуті ниті жорстоких доль...
Знов покидаєш, кричу тобі вслід : "Не руш!
Небо ридає на вулиці з парасоль..."
Ніч невблаганно розводить укотре нас,
крик мій зіщуливсь, а потім і зовсім щез...
більш не зависне у серці пітьма образ,
тільки ж приїдь коли-небудь, коханий, ще...
Терпке безсоння клянчить за сон грошА,
я безсоромно торгуюсь за кожен гріш...
болем просякнута, словом кровить душа,-
родить під ранок у зливу небесну вірш...
щоб, як помрем, залишилися жить в рядках,
блідних, сирих, з гІрким запахом полинУ...
ти пригортався, як тиха погідна ріка,
та полишив на поталу ночі одну.
Нiч
© Copyright: Ева Сокол 2, 2017
Свидетельство о публикации №117101001260
Свидетельство о публикации №117101001260
Рецензии