04. 10. 17

Десь за стінами тиші стогнали берези,
Розсікали вночі батогом -
Ті скрипучі пісні, від зими нетверезі,
Я вже знаю напам'ять давно.
Але кожного разу, неначе уперше,
Задивляюсь в стрибаючу тінь,
І безмежно чекаю, як, морок роздерши,
Залунають хори голосінь.
Хай регочуть Бетховени, Бахи,Бассано
Й забирають свій бісовий ритм -
Бо мій шепіт крізь сльози волає так само,
Як той тихий березовий скрип.

Проникають у камінь поламані ноти,
Розгортають пісні затяжні,
І смертельно-морозний цілунок дрімоти
Убиває останні вогні.
Тільки мій силует, огорнувши руками
Свій самотній замучаний стан,
Ледь гойдаючись, молить вернутись до тями
Й ріже ніч мерехтіннями ран.
Безкінечний кошмар, роззявляючи пащу,
Шкірить зуби крізь морок зими.
Цю навіки ув'язнену душу пропащу
Не відпустять чотири стіни.

Ніч мине,затремтять від світанку зіниці,
Перехрестить проміння людей.
Я прокинуся...й знову в тій самій в'язниці,
І помру, не знайшовши дверей.