Только ее нет

              Лиш її немає…
Відплакала вже яблуня крислата,
Тужливо плаче вишня, не втиха.
Полегшено зітхнувши, рідна мати
Пішла за обрій, чиста, без гріха.

І плаче сад пелюстками під вечір,
Сумує кущ жоржини у саду.
Печаль ота – наміткою на плечі
Повисла, вкрила сливу молоду…

Усе сумує: лавочка,  криниця,
Сумує тин, поріг у напівсні…
Нехай мені матусенька насниться,
Нехай хоч раз привидиться мені…

Он – чорнобривці, - мама посадила,
А на причілку – мальви у тіні…
Колись мене за руку тут водила,
Співала колискові чарівні…


А рушники… Неначе ті підкови,
Волошки там і півники рясні…
Її утома  – в кожнім рушникові,
Які зі стін всміхаються мені.

У хаті все, як і було раніше,
Великий стіл, і книги на столі…
От тільки сум на вікна холод віша,
І в серці стукіт сотні ковалів.

На стінах – фото – давні, чорно-білі,
Шибки у вікнах – завжди у сльозі…
Й пелюсток з вишень білі заметілі,
Й горіх, що в такт хитається грозі.

Усе так само, лиш її немає…
А я б… схилилась мамі на плече…
Тепер печаль  за плечі обнімає,
І сум в душі жариною пече…

Не все устигла мамі розказати,

Для теплих слів не сходило часу..,
Тепер спокуту  каменем тримати,
І витирати зболену сльозу…

Знаходьмо час для мами і для тата,
Цілуймо їхні руки і чоло,
Щоб потім час отой не проклинати,
Якого шкода так колись було…