Був день як день, стікав помалу в вечір,
Цвіла весна, цвіла в мені любов.
Цвіли бузки, схилялися на плечі,
І пахли ним, надією й теплом.
Та він прийшов, безсовісно красивий,
І незбагненні речі говорив,
Що я, мовляв, не буду з ним щаслива,
Що він мене ніколи не любив.
І згасло все, мов провалилось небо,
Ковтнуло нас, ковтнуло все кругом.
Ніхто не знав. Ніхто не попередив.
Не зупинив чужого ; не мого.
В мені тоді щось ніби розломилось.
Я падала до пекла, та між тим
Не проклинала, й навіть не молилась,
Бо все було нікчемним і пустим.
Лежала ницьма, і збігались люди,
Хтось шепотів: "Жива?", а хтось: "Жива…"
Він так спокійно говорив "забудеш",
А я розбилась об його слова.
Був день як день, стiкав помалу в вечiр
© Copyright: Натта Ли, 2017
Свидетельство о публикации №117092511279
Свидетельство о публикации №117092511279
Рецензии
