Вот это день...

Вот это день! Как будто с косогора
К тебе свалилась и смеюсь до слёз…
Твою планету я беру измором,
Чтоб покорить надолго и всерьёз!

Вот это свет! Он снова пахнет летом.
В нём столько солнца, радости, тепла.
Отогреваю всё, что не согрето!
Я столько радуг для тебя зажгла!

Вот это прыть! Уже сама не знаю,
Откуда эти и «увы», и «ах»…
Совсем чужая…и  почти  родная,
Как поцелуй мизинцев на ногах…

Вот это боль! Как будто всё сначала…
Снимай с души остатки всех цепей.
Смотри, чтоб нежность я не расплескала,
Сам по глоточку  до конца  допей…













***
Лида Скрипка 18 сентября 2017 года в 20:12

Оце так день! Я нібито з узгір’я
Клубком скотилась і сміюсь до сліз.
Візьму твою планету і повір, я
Скорю її надовго і всерйоз.

Оце так світло! Знову пахне літом.
Є в ньому безліч радості й тепла.
Відігріваю все, що не зігріте!
Я стільки райдуг в небо підняла.

Оце так рух! Така жива, свобідна,
Звідкіль оці смішні «отож» і «ах»…
Тобі чужа іще, втім безмаль рідна,
Як поцілунок пальців на ногах.

Оце так біль! Неначе все, як спершу,
Знімай з душі останки ланцюгів.
Залиш журби краплиночку найменшу,
Щоб ніжність знов не вийшла з берегів.