Як любиш ти Неню свою - УкраIну?

 (до усіх тих псевдо-патріотів  -  дурість, жадібність та лють яких не має меж…)

Доборолась  Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть…

(Т. Г. Шевченко:  вірш «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…»


Як любиш ти Неню свою - Україну?
Про те…, лише знаєш ти сам!
Чи дійсно,  від  серця…,  -  цінуєш?
А  може  за  гроші…, її по шматкам віддаєш …,
На торги ворогам?

Бо то…, як бальзам, тим  заморськім банкірам!
Щоб  землю родючу…, всій нашій  країни,
К своїм ненаситним прибрати  рукам…!
І будуть  люди,  у  тій «вільній» своїй Україні,
Як раби…, тим  зеленим…, 
Нічого не вартим, нікчемним «баксам»!

Чи збережена совість в душі…,
І віра…,  зі страхом,  в молитвах до  Бога…? 
То мушу  тобі що  сказати…:
«Собі самому…,   та  (перед)  Престолом Господнім, 
Про те не можливо ніколи  збрехати!»

Чи щиро ти прадідів наших шануєш,
Та низько вклоняєшся ч’їм то батькам?
Або, як та мавпа…, безглуздо  -  Святу нашу Русь ти руйнуєш!      
Іновірцям в догоду…,
А також, різним з Заходу заклятим «ляхам».

Як що, патріот ти своїй  Батьківщини ? !
Про це на зібраннях  не треба кричати!
Коли любиш…, як маму…,  її  -  Україну,
Все, що було колись…, (те славетне й правдиве минуле…),
Не треба  на людях  багном поливати!

Чи готов за Вітчизну,  ти так палко про те промовляєш,
Власне насправді віддати  життя?
Як українська  та жінка-панянка…! Чи про то пам’ятаєш?
Що від кулі …, собою…, не раз заслоняла,
Такеє  рідненьке, своє немовля!

Може  й ти…  -  в  матір, і в брата свого,
В діточок беззахисних  стріляєш???
Як той звір…, що  з тієї Європи  - тевтонські кати…!
Бо в божевіллі такому – розум свій…, ти назавжди  втрачаєш,   
Коли  кров та безвинна  ллється  рікою…,
Як  у тебе горілка  в чарки…!

Про  безмежну порядність та  чесність свою…?!
Ти можеш з трибун  і про те міркувати…
Що, так тяжко…,  так плідно  працюєш…,
І все за ради людей…
Але,  насамперед…,  добре ти вмієш,
Тільки кишені свої набивати!

Подивись  навкруги…, ось  блакитні  простори!
Тут нам свідчать безкраї поля!
Що «Свята наша Русь» - то  сама  Україна!
Що ти Русь - Кий, бо ти є українець…!
І той Кий…,  з ім’ям тепер Київ!
З монастирських в молитвах печер,
Єрусалимом Новим – піднявся на схилах Дніпра!

Ми нащадки тій православній  Руси  - України!
Про те з дитинства повинні всі знати!
Щоб розквітала в садах та  заможно жила Україна…!
Треба рідну Землю свою,  Батьківщину свою…,
І її всіх людей…,  і себе поважати!

А як що, втратив людське ти обличчя…,
Їси «сало» сусіда, що у нього ти вкрав!
Та за сивуху зловонну…,  чи брудну копійчину,
Себе самого ти бісам віддав…!
За сплюндроване,  втрачене наше майбутнє…!
За наш  Русь-Кий  народ,  та за матір його і мою -
За роздерту,  розіп’яту   тобою   Україну!....
Разом  я , зі  всіма земляками - братами…,
На віки тебе… і твій рід  прокляну!!!...
Та всю  зграю твою…, тих вовків прокажених..!
Щоб  ви  разом,  скажені
Нікчеми убогі…,
Усі до пекла  пішли би к чортам!

19.09.2017 рік