Розчавлено безжально...

Дивилися на цю тендітну квітку, -
Наснага яка ж в неї до життя:
Із темряви до сонця, крізь решітку.., -
Людська жорстокість, ех.., - чиєсь взуття
Розчавило безжально ніжну квітку, -
Що, легше, залишивши «чорну мітку»?! -

Емоції.., - й змінити щось чи можна? -
Біль завдавати, це ж в людей в крові,
Людина індивідуальна кожна,
Але жорстокість, вкотре.., - се ля ві… -
Мовляв, це ж не жива істота, чути, -
Проблема, ач.., - та плюнути й забути!..

Звертаймося з проханнями до Бога,
Зглянься, мовляв, побережи, спаси… -
Як особисте щось, - авжеж, тривога,
А якась квітка там, - й не жаль краси,
Й зламати нагло, потім ще - й підбором
Беззахисну рослину.., - сум, біль, сором… -

Емоції.., - хтось скаже: «Недоречно
Увагу якійсь квітці приділять» -
Жорстокість душ людських - то небезпечно
А далі - в серця кулями вцілять
Чи - в полум`я.., - а заповіді ж божі?!
Людина чи то квітка — смерті схожі...

Замріявся.., - до тями - геть видіння:
Так, квітка, й крізь решітку, - добру буть..,
Але ж, на жаль, людське гріхопадіння,
Але ж в серцях і душах - каламуть.., -
Росте на радість, й взяти враз і вбити?!
Народжена ж та квітка, щоби жити...

Цирульник Андрій