Запл таю роси...

Заплітаю роси
В посивілі коси…
Уквітчаю маком,
Як Любові знаком.

Та й пішла по полю…
Дуб широкополий –
Одинак, сумує,
Вітер з ним кепкує.

А стежина в’ється,
Серце моє б’ється,
Може, стріну долю,
Може, стріну волю?..

Чебрецю вдихаю,
Дуба я питаю:
« Чи не бачив долі
Десь на видноколі?..»

«Бачив, бачив…», - каже,
«Хай сама розкаже,
З ким вона блукає
І чого шукає?..»

Вітер, вітер – лег'інь,
Сплів із листя гребінь,
Чеше ми волосся,
Бавиться з колоссям

Золотого збіжжя…
А на роздоріжжі
Хвацько завиває
І росу спиває,

Що вплела я в коси,
І складає стоси
Почуттів не знаних,
Та не менш жаданих…

Дощик накрапає,
Вітер ледь стихає…
Ох, ти, моя доле,
Напилася волі?..

Доленька зітхнула,
Слізоньку змахнула,
Та й пішла по стежці,
Як по тій мережці.

Я пішла за нею
По траві межею…

Лідія Вовк
21.08. 2017,  8-31