Лина Костенко. Я выйду в сад, он чёрный и худой...

Я выйду в сад, он чёрный и худой,
и даже яблочко ему не снится вовсе.
Шуршанье шёлка походки плясовой
ему на память оставляет осень.

В этом саду я выросла, и он меня узнал,
хоть долго и присматривался.
В круговороте нефатальных смен он старым был,
ещё раз обновлялся.

И он спросил:- И почему ты не пришла
в другую пору, в час моего цветенья?
 
А я сказала: - Один ты у меня
в эту пору, другую и навечно.

И я пришла не струшивать ренклод,
не делать из плодов твоих достатка.
Чужие приходят в час твоих щедрот,
а я пришла, когда тебе печально так..

Вот это есть - все мои права.
Уж исчезало солнце за холмами -
сад прошептал шершавыми губами
мне золотые прощальные слова...

Оригинал:

Виходжу в сад, він чорний і худий...

Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: – Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: – Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами –
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...