Заспiвало лiто стоголосо... Нина Трало

                http://www.stihi.ru/2017/08/01/8430


Оригінал:


Заспівало літо стоголосе,
Забрело в радіаційний рай:
Наливає стронцієм колосся,
Цезій виливає в ліс і гай.

А птахи співають фанатично
І видзвонюють рясні дощі;
Буйно квітнуть і, здається, вічно
Болі і жура в земній душі.

Поміж хмар щось молодо і ніжно
Буркотить стривожена гроза;
Пахнуть м’ята, деревій і пижмо,
Пахнуть так, що струменить сльоза.

Гул машин у хащах бузинових
Заглушив краси дзвінкі вуста;
Мирних атомів невимовлене слово,
В них – природи грізна нагота.

Все зникає, вкутане золою,
Лиш зозуля десь іще кує
І стає луною золотою
Те «ку-ку», що болем віддає.

Прип’ятських садів краса безмовна,
У якій повік мені не жить,
Давить серце, як жура судомна,
Як душа здіймається в блакить.


Перевод с украинского Светланы Груздевой:


Лето на распевке стоголосо,
Забрело и в этот «край чудес»:
Наливает стронцием колосья,
Выливает цезий в рощу, в лес…

Птичий хор поёт, и  фанатично,
Хоть дожди косые залегли…
Буйное цветенье будет вечно,
Только боль-тоска в душе земли.

В сонме туч так молодо и нежно,
Растревожена, бурчит гроза;
Пахнут мята и кусты, и пижма –
И струится тихая слеза.

Гул авто в бузиновых обновах
Заглушают красоты уста…
Мирных атомов не слышно слово:
В нём грозна природы нагота.

Меркнет всё, укутано золою,
Лишь кукушка на концерт зовёт…
Эхом отзовётся золотое
То «ку-ку», что болью отдаёт.

Припятских садов немая порча…
До Креста мне в ней уже не жить.
Давит сердце, как жара, что корчит,
А душа стремится в миражи…