Волшебные очки. Иван Коваленко

Чарівні окуляри

Я жалію, без міри жалію –
Десь поділись мої чарівні окуляри,
І тепер наді мною пливуть просто хмари,
Тільки пара і дим, а не витвори мрії.

Вийду вранці… Роса ось під сонцем блищить…
Та це ж краплі води, а не срібло і злото.
А он там не кришталь, а звичайне болото,
Не смарагд, малахіт – осока шелестить.

Соловей заспівав – то говорить в нім стать,
Він самицю зове, і яке мені діло.
Місяць в небі зійшов, не дає людям спать –
То це ж просто небесне, схолонуле тіло.

Зараз квіти розквітли… Піди по садах,
Ваблять чари незнаної сили.
Та це ж тільки принада, щоб кликать комах,
Щоб вони ці квітки запилили.

Грала скрипка, і чув я розмови весни,
Плач і сміх, і цвітіння волошки.
А тепер зрозумів: це дрижання струни,
Резонанс від звичайної дошки.

Я тебе покохав… Це нервовий синдром.
(Там у книзі медичній усе роз’яснилось).
І ти просто по воду пішла із відром,
А не ще одне сонце з’явилось.

Мріяв я підійти і тебе обійнять,
Обхопити твій стан, твої трепетні груди,
Та хіба ж якась радість від дотику буде?
Бо це залози тільки – дітей годувать.

Ну а я що таке? Те що й всі ці поети:
Шлунок, м’язи, кістки та ще й шкіра на спину.
Тільки душу не змірить мою кібернетик,
Бо не влізе вона у лічильну машину.

І я тим говорю, що життя в них не жарт:
Не губіть, не втрачайте свої окуляри,
Світ померкне і згасне, і жити не варт,
Коли зникнуть у ньому всі чари.

Я згубив окуляри, а жити хотів,
Існувать не хотів, хотів жити!
Посилайте ж подалі до всяких чортів
Тих, що хочуть вам все роз’яснити.
----------------------------------
«Волшебные очки» И.Е.Коваленко

Я жалею, жалею, безмерно жалею –
Подевались куда-то волшебные стёкла,
И лазурь надо мною в секунду поблёкла:
Не мечты то, не тучи, а дымка, скорее.

Выйду рано… Роса под лучами блестит…
Это капли воды, не златые ворота,
И вон там - не хрусталь, а простое болото,
Это не изумруд – то камыш шелестит.

Соловей засвистал – то проснулась в нём стать:
Свою самку зовёт, и какое мне дело?
Месяц в небе взошёл, не даёт людям спать –
Это просто небесное, плотное тело.

Вот цветы расцвели… Ты пройди по садам,
Ты увидь эти чары невиданной силы.
Это ж просто приманка, чтоб пчёлы к цветам
Прилетели кормиться и их опылили.

Где-то скрипка играла, я слышал весну,
Плач и смех, перелив без натуги, натяжки,
Но теперь-то я понял: водили струну,
Это был резонанс от простой деревяшки.

Я тебя полюбил… Это нервный синдром.
(В медицинских скрижалях это всё разъяснилось).
А ты просто пошла за водою с ведром,
Это вовсе не Солнце второе явилось.

Я мечтал подойти, я мечтал обнимать,
Обхватить твою талию, трепетны груди.
Но какая же радость от этого будет?
Это шалости только – с детьми чтоб играть.

Ну, а я что такое? Как все я поэты:
Мышцы, кости и шкура, прикрывшая спину.
Только душу мою не поймёт кибернетик,
Не вместить её в эту стальную машину.

И я тем говорю, кто ещё не поэты:
Не теряйте волшебные вы окуляры.
Свет померкнет, погаснет, и смысла уж нету,
Если в мире погаснут все дивные чары.

Потерял я свои, а как жить мне хотелось!
Не хотел понимать, хотел жить я и жить!
Посылайте ж вы к чёрту (простите за смелость)
Тех, кто всё вам на свете хотят разъяснить.

(01.08.2017)